Як тихо в церкві уночі,
Крізь вікна видно зорі.
У кожнім майже тисячі,
Мов світляки у морі.
Стежина місячна біжить
Поміж ікон легенько,
Кадило ладаном п’янить,
Вже північ он близенько.
Іконостас похмурим став,
Завмерли срібні чаші.
І хрест на храмі заблищав
Гріхи згадавши наші.
Он чути шепіт, що луна
З церковної крамниці,
То свічка з воску промовля
До іншої сестриці:
-Я мрію, щоб палала я
В здоров’я і подяку!
Щоб жертва вогняна моя,
Добром дала ознаку.
-Не знаю, друга промовля,
-Я б іншого бажала.
В житті немає вороття,
Тож зліва б я стояла.
Молитву б я передала,
За упокій жертовно
І воскова сльоза текла,
Відчувши біль духовно.
Проскурки їм сказали:- Цить!
Бо служба Божа буде!
Побачимо, скільки людей
До нас у храм прибуде.
Свята вода шепоче всім:
-Смиренним будь до Бога!
Чекаєм тих, хто так спішить
До нашого порога.
1.04.25р. Олександр Степан.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036784
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.04.2025
автор: Степан Олександр