БУРШТИНКА
Оповідання для дітей
У одному мальовничому куточку на Київщині, на березі повноводої річки Рось, у невеличкому ошатному будиночку під солом’яною стріхою жила старенька бабуся. Звали її Василиною. Була вона жвавою, веселою та завше усміхненою. Коли односельці зустрічалися з нею, їм здавалося, ніби то саме сонечко посміхається до них та зігріває своїми теплими промінчиками. Привітною й лагідною була Василина. І до того всього мала добре серце. Любила бабуся й пожартувати. Через це її іменували в селі Веселиною. Як зайде, бува, до села, якась чужа людина та почне шукати найстаршу на кутку людину, то так і казали:
– Найстарша? Та то ж наша бабуся Веселина. Оно її хата – біля самої річки, накрита соломою. Туди йдіть.
Не боялася бабуся ніякої роботи. Хвацько бралася за будь-яку. А за що не візьметься, все так швидко та ловко у неї виходить. Посіє навесні чорнобривці – ті вже й кивають до неї своїми жовтогарячими голівками, моргають своїми чорними війками. Посадить молоденьку яблуньку – вже й радує деревце стареньку солодкими та соковитими червонобокими плодами. На городі в бабусі зеленіє цибулька, плетуться по землі гарбузи. І жодної бур’янинки там не побачиш. Знали у селі стареньку як вправну майстриню, бо дуже гарно вона вишивала. Чисту бабусину хатину прикрашали домоткані килимки та вишиті хазяйкою рушники з подушками. А вже як напече Василина пирогів із маком чи квасолею, то вся дітвора з вулиці прибіжить до її подвір’я поласувати.
Нічого не жаліла бабуся для малечі: ні смаколиків, ні ласки, ні теплого людського слова. Діти щодня заходили на гостину до Василини. Дуже вже подобалося малим бешкетникам слухати її оповідки, забавлянки, казочки та бавитись у зеленому тінистому бабусинім садочку, збирати й гризти стиглі грушки та яблучка. Любили малюки Василину-Веселину за її лагідні очі, що завжди випромінювали любов до цілого світу.
А скільки бабусі було років, ніхто у селі не знав. Коли у Василини про те запитували, вона відповідала, що так довго живе на світі, що вже й сама не пам’ятає, скільки років. І весело сміялася. А від того на її обличчі оселялися нові, такі ж веселі, як і сама бабуся, зморшки. У такі хвилини Веселинка говорила:
– От скільки на моєму обличчі зморшок, стільки мені, напевно, й років.
Бува, залізе коли якийсь цікавий малюк до старенької на коліна та почне ті борозенки на бабусинім личку рахувати. Як уміє до десяти лічити, то нарахує Василині десять літ. А як старший хто з дітей за цю серйозну справу візьметься, то й сто зморшок у неї відшукає. Тоді й виходило, що аж сто років бабусі! І від того усім ставало ще веселіше.
Зранку до пізнього вечора гамірно й весело було у дворі Василини. А коли вечір огортав землю своїми крилами і сонечко сідало за обрій, дітвора розбігалась по своїх домівках, до хати Веселинки закрадалась тиша. І тоді старенька сумувала, бо була зовсім самотньою. Не мала вона ні власної родини, ні діточок, ні онуків. Коли на небі загорялися зорі, бабуся сумно зітхала й тихенько шепотіла сама до себе:
От би мені стільки діточок та онуків мати, скільки тих зірок на небі. Було б мені кому свої казки ввечері розповідати та колискових пісень співати. І гіркі сльози котилися з її вицвілих від віку очей, а обличчя вкривалося густою павутинкою дрібних зморшок.
Та ось одного такого вечора, коли Василина сиділа на призьбі своєї старої хати та рахувала зорі на небі, з-під паркану, сплетеного колись давно-давно з виноградної лози, почулося кволе нявкання. Бабуся вийшла з подвір’я і побачила крихітне руденьке кошенятко. Василина взяла його на руки і воно вдячно замуркотіло. Бабуся посміхнулася і мовила:
– Зовсім маленьке й безпомічне. Звідки ж ти взялося? Ходімо до мене. Тепер я житиму в хаті не сама. Удвох нам буде веселіше. А як же тебе назвати? Маєш руду спинку й бурштинового кольору оченята. Зватиму тебе Бурштинкою. Бурштин цілющі властивості має. Ось і ти, Бурштинко зцілюватимеш мене від самотності.
Бурштинка виявилась грайливим сміливим кошеням. Цілісінькими днями вона бігала у садочку, гралася у травичці з кузьками, ловила мишок та горобчиків, приносила й клала Василині на поріг впольовану здобич. А ввечері бавилась з клубочком, коли бабуся плела шкарпеточки та светрики для сільської малечі. Веселинка дивилась на кошенятко – і їй робилося так тепло й сонячно. Іноді їй здавлося, що в її серці від того розквітають мальви. Так і жили вони тепер удвох – Бурштинка й Веселинка. А бабуся щодня була веселою не тільки вдень, а й увечері.
Односельці помітили, що Василина ніби розквітла й помолоділа. Очі старенької набули яскравого синього кольору неба, а зморшок на її обличчі ставало усе менше. Малюкам стало легше лічити бабусині роки-зморшки. А сиві бабусині коси потемніли. Вона ховала під хусткою довге густе волосся бурштинового відтінку.
– Якесь диво відбувається з нашою Веселинкою, – шепотілися жінки у селі.
Якось одна молодиця не втримала своєї цікавості та запитала у Василини:
– Скажіть, бабуню, чи то ви якесь чар-зілля у лісі знайшли, чи молодильних яблучок наїлися? Чи якийсь інший спосіб омолодження винайшли, що маєте яскравого кольору очі, гарні густі коси, а ваші зморшки кудись зникають? Поділіться своїм секретом.
– Та немає ніякого секрету, – мовила Василина і весело засміялася. – Це все моя маленька Бурштинка. Вночі вона лягає до мене на подушку, – і від того мої коси темніють і стають бурштиновими. А зморшки мої вона своєю пухнастою м’якенькою лапкою з мого обличчя витирає.
Надія Пашутинська
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036638
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.03.2025
автор: Маргіз