Тут, де вогонь спалює села,
І небо чорніє щодня,
Хтось віддає своє серце без слова,
Щоб ти міг обійняти життя.
Мати ховає листи під подушку,
Там, де був голос — тепер тільки штиль.
А на обличчі — не сльози, а зморшка
Від тиші, що ранить, мов шибки зі шкіл...
Не забувай — кожен день, що живеш,
Хтось виборов волю, крізь вогонь і дощ.
Не забувай — кожну мить, коли спиш,
Комусь більше не снилась вес на крізь ніч.
Він обіцяв повернутись до ранку,
Та небо мовчало, як і вона.
Його фото — в рамці, його тінь — на ґанку,
Його слід — у її думках.
Діти питають: “А тато де нині?”
Вона каже тихо: “Він з нами вгорі”.
А в її голосі — біль України,
Що не вмирає… навіть в землі.
Не забувай — кожен крок по землі,
Це чиїсь нездійснені "ще поживи".
Не забувай — кожне "мамо, я вдома"
Для когось назавжди лишилось у сні.
І коли мовчить земля під ногами,
І коли весь світ здається чужим —
Ми встаємо з попелу — не самі,
Нас тримають ті, хто впав — але жив.
Не забувай — бо пам’ять це зброя,
Не забувай — ми з нею стоїмо.
Світ може стерти обличчя й героїв,
Та серце народу не зникне — воно пам’ятає....
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036265
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.03.2025
автор: Олександр Хомяк