Весна іде, радіть потрібно наче,
Але болить душа, що Хтось вже не побаче...
Оті садки вишневі, що рясно так цвітуть,
Дівчаток, що в віночках з первоцвіту йдуть.
Як сонце втомлено за обрій упаде,
Краплин несмілого дощу, що впадуть де інде.
Як ранок у степах посіє роси,
Як тихо жито падає в покоси.
Ніколи не почують спів весняної води,
Вони загинули, і відійшли туди,
Де вітер тихий не колише трави.
Де не курличуть журавлі, що наче як воскресли,
Й весну для нас живих, з країв чужих принесли.
Їх вже нема. Немає Молодих, ще не ціловані уста,
Та й Тих, хто сиріт залишив, а міг прожить до ста.
Вони залишились у квітах, що засіялись і квітнуть на могилі,
В дерев скорботі, в стрічках, що запутались у їхнім гіллі.
У вітерці, що обдуває нам лице,
В дощу краплинах, що нагадує про це.
В Землі, що ворогу не здали й не пішли,
Життя віддали й в вічність відійшли.
А ми - Живі йдучи, повинні зупинитись,
Героїв вшанувати, й низько Їм вклонитись.
В. Небайдужий.
Березень 2025 рік.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035799
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.03.2025
автор: Небайдужий