– Ти стала така "раціональна".., що, здавалося б, навіть дуло пістолета біля скроні зовсім тебе не злякало б, – мовила Божена. – Не злякало б.., – сухо відповіла Софія на слушне зауваження подруги.
Божена тихенько сиділа за округлим столиком, дивлячись як Софія мовчазли́во-зосереджено вимиває їхні горнята після бурхливого чаювання.
– Ти майже "відсутня", – стривожено продовжила Божена. – Так і є, – відмовила, чи то подумала Софія, безмовно витираючи насухо посуд.
– Софія, трясця!. – дівчина "струсанула" подругу, різко-раптово вставши з-за столу. – Вибач, Божено, я втомлена, та і не проти зараз просто побути сама. Давай завтра зідзвонимось.
Зачинивши за подругою двері, Софія "втупилася" у підлогу. – Фух.., – видихнула, – нарешті тиша і спокій. Зовнішній шум і гам залишилися за дверима хаотичного дня. Єдине бажання – виспатися, наскільки це можливо, без тривожних незрозумілих снів про пересадку органів і якихось механізмів, сенс якого вона так і не "розгадала", бо "загубила" деталі сну.
Софія подивилася на власне відображення у вікні. Й як воно, Софі'?. Дуже серйозний погляд зустрів її звідти. Серйозний, уважний, задумливий. З таким поглядом і самій гоже писати книги зі стоїцизму, не те, що читати їх, як то було раніш, розміркувала Софія. З таким поглядом, і з такими перемогами над внутрішніми демонами, що часом намагалися підточувати єство.. Безсумнівно, найзапекліший ворог – у нас в голові. Страх. Отруйне гадюччя сумнівів і протиріч, бентеги, що пускає слину на внутрішній спокій, намагаючись "обеззброїти"..
Софія увімкнула музику, аби "заглушити" ментальний сумбур. Думки про майбутнє, теперішнє, частково минуле.. постановку цілей і задач, навколоекзистенційний коловорот. Музичні композиції, звісно, були лише фоном, а спостереження за градом, що відскакує від шибок, стало своєрідною медитацією. Перекусити?. Але принадна їжа [чомусь] майже не задовольнила смакові рецептори, тож Софія взялася за побутове. Перфекціонізм – те, що прекрасно відволікає, дозволяючи концентруватися на поточному.
Час відстукує відлік, поєднуючи невидимою тонкою ниткою, здається, непоєднуване просторо́ве.. Протирічне. Мінливе. Часом абсурдне. Життя. Але таке його треба жити. Якесь таке воно і живеться..
Софія "плюхнулася" на диван. Завтра – вкотрий день, а отже потрібно непогано відіспатися. І не дати черговим "тварюкам" темного єхидного підступного ірраціонального посмакувати часточками власної живої душі..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035652
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.03.2025
автор: Софія Пасічник