Спиває час років надбання,
Біжать літа у небуття.
Комусь на радість, покарання,
Дійме ж, в заслузі, неспроста.
Й, вінець, дарований на щастя,
Стає важким в житті хрестом,
Якщо приносити нещастя,
Бо у тобі такий геном.
Нести розруху й зубожіння -
Душі людської марноту.
Не є то Господа веління,
Щоб сіяти біду людську.
Загрузти в величі лукавій
Поміж могил, між горя й сліз.
Судити, певно, я не вправі,
Господь судитиме нас всіх.
За всі земні діяння наші,
За щирість й чесність, за добро.
За прояв заздрості та фальші,
За кинуте в ріллю зерно.
Щоби на щастя та на долю,
І на любов, кохання, мир.
Щоби натішитися вволю
Безмежним спокоєм з тих пір.
16.03.25
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035586
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.03.2025
автор: Валентина Ланевич