[i]з повагою та ніжністю
присвячується Клер Клер
[/i]
Іна лежала на підлозі, на витертій циновці з колись запашної, а тепер просто запиленої трави і плакала. Лежала, байдуже прислухаючись до шуму дощу, котрий все посилювався, втупивши погляд у стелю і часто зморгуючи сльози. Коли загримів грім, вона заридала. Залишаючи її в будинку саму, чоловік не повертався раніше ночі, і вона мала змогу ридати скільки заманеться.
Будинок був просторим, похмурим, старим. Присутність Іни оживляла його не більше, ніж присутність кішки. У перші місяці заміжжя вона намагалася навести тут лад, створити затишок, але нічого не вийшло. Йан вислуховував її скарги на двері, що ніяк не хотіли зачинятися, на ненадійні мостини, на всюдисущу плісняву та кислуватий запах, котрий годі було вивітрити, кивав головою і відразу ж про все забував. А коли вона запропонувала продати цей будинок і купити інший, тільки засміявся. Він навіть не погодився піднятися з нею на горище і вимести павутиння. Іна боялася павуків і кошлатої павутини, яка аж провисла під шарами старого пилу, боялася гидких павучих коконів, схожих на товсті хвостаті ґнотики, і вночі прокидалася від страху, що по її руках і обличчю пробіжить павук.
Наплакавшись, вона повернулася набік і почала згадувати їхнє з Йаном весілля. Був перший день місяця троянди. Іну тричі викупали у запашній воді, одягли в рожеву, гаптовану зображеннями танцюючих журавликів сукню нареченої і заплели коси. Потім наділи на неї всі її прикраси, посадили у новенький заквітчаний візок і з піснями повезли до храму. Біля воріт уже чекали кілька дівчат. Сухенький священник з поголеною головою та обличчям літньої жінки записав імена усіх наречених на смужках золотистого паперу, згорнув смужки у трубочки та кинув трубочки у роззолочений храмовий барабан. Після цього загнав дівчат до тісної дерев’яної вежки, схожої на голубник і звелів молитися. Іна всілася поряд з високою й чорноокою нареченою на ім'я Ая; зліва помістилася сором'язлива погануля, за нею – дві сестри-близнючки в однакових намистах, біля самих дверей – гладка білява дівчина, що безперестанку перебирала одягнені на шию чотки з червоних лакованих стручків священного дерева. Ая зізналася Іні, що вона тут уже вдруге. Минулого року священник прочитав її ім'я і запросив спуститися з вежки, але вона, зазирнувши в щілину між дошками, побачила, що наречений її плішивий і відмовилася. За звичаєм заміжжя відклали на рік, проте Аю не засмучувала відстрочка, і вона сказала, що якщо й цьогоріч наречений виявиться потворним чи старим, вона знову відкладе весілля. Іна підтримала її. Добре б вийти заміж за молодого, красивого чоловіка і стати його старшою дружиною. Нехай би він був і небагатий, сказала Ая. Мало радості вискочити за багатого стариганя і опинитися на побігеньках у його старших дружин. Особливо, якщо вони теж шкорби. Доношувати їхні старі сукні, фе! Наче служниця, а не дружина. Краще вже зовсім без чоловіка. Іна пригадала тітоньку Діту. В молодості тітонька Діта була красунею і довго відмовлялася виходити заміж. Коли тітоньці виповнилося тридцять, її перестали возити до храму і садовити в дерев'яну вежку. Рожеву сукню тітоньки Діти зодягла одна з племінниць, що підросли, – в тій сукні й забрав племінницю веселий бородань із сусіднього села. А коли племінниця народила первістка, тітоньку запросили на свято і посадили на непочесне місце в кінці столу, де сиділи старі дівки. Повернувшись додому, тітонька Діта розпустила волосся, сіла на поріг і заголосила як удовиця, заламуючи руки і стукаючи головою об одвірок, аж доки її силоміць не завели до кімнати. Вона розбила скляницю для освяченої олії і порізала ножицями всі свої ошатні дівочі сукні, котрі якось непомітно зробилися їй тісними. За місяць тітоньку Діту видали заміж за непривітного опецькуватого чоловіка з куксою замість правої руки, що вже мав двох дружин і дорослу доньку. Весілля було скромним, тітоньку не вбирали в рожеве і не виводили до нареченого з вежки, а просто передали йому разом з посагом, прочитавши молитви. Поспіхом здійснивши належні обряди, молодята вирушили в путь: чоловік володів кількома виноградниками, і вже час було збирати і давити виноград. Іна розповіла Аї про тітоньку Діту. Дівчата позітхали і, поговоривши ще трохи, вирішили, що, мабуть, було б непогано зробитися їм дружинами одного чоловіка – вони б порозумілися. Обидві любили квіти, мріяли завести кішок, папужок та рибок, і обидві трішечки вміли грати на невеличкій арфі.
Спів у дворі пожвавився й зробився голоснішим – це прийшов наречений. Всі дівчата, окрім поганулі, заворушилися, почали усміхатись, обмінюватися бистрими короткими поглядами, очі їхні блищали; товстуха заворушила губами, швидше перебираючи чотки. Внизу священник крутонув рукоятку, колесо завертілося і, зупинившись через довгі пів хвилини, виштовхнуло з барабану золотистий циліндрик. Наречений підійшов ближче і опустився навколішки. Ая та Іна по черзі підглядали крізь шпарину. Іншим дівчатам теж хотілося подивитись. Близнята спостерігали за Аєю та Іною, відкривши маленькі рожеві роти, мов дурненькі пташенята. Товстуха перестала шепотіти. Погануля зіщулилася на лаві.
Наречений був молодим, з густими кучерями. Коли, розгорнувши золотисту смужечку, він голосно прочитав ім'я Іни, дівчата ахнули і Ая зашепотіла вітання. Священник тричі стукнув у двері, повторив ім'я Іни й спитав, чи згодна вона вийти назустріч своїй долі. Дівчата підштовхнули Іну, вона встала, нічого не розуміючи і прикладаючи руки до серця, що сильно гупало в грудях, потім, не чуючи власного голосу, сказала «так» і почала незграбно спускатися вузенькою хиткою драбинкою.
Вона глянула на нареченого лиш тоді, коли священник зв'язав їхні руки пучком трави і накинув величезний барвистий вінок їм на плечі. Наречений сказав, що його звуть Йан. У нього було засмагле обличчя, а очі такі світлі, прозорі – наче вода, – що Іна одразу ж опустила голову. Вона уперше бачала чужого мужчину так близько. Присутні зі співом оточили молодят, обсипаючи їх пелюстками та зерном. Наречений весь час усміхався. Іні здалося, що він дуже ласкава і добра людина.
Коли Йан привіз її до цього похмурого будинку, вона трохи розгубилася. Втім, їй сподобалося, що будинок такий просторий – у ньому вистачить місця для великої родини. В перший день свого перебування тут вона була ще дуже боязкою, сиділа на краєчку високого рипучого ліжка, куди посадовив її Йан, і дивилася в підлогу. Зате вранці, почувши, що чоловік пішов (вона навмисне прикинулася сплячою, і Йан не став будити її), хутенько підвелася, вмилася, нашвидку причесала коси і пішла оглядати кімнати. Її засмутило, що більшість з них занедбані та мають вигляд нежилих, і вона вирішила попросити Йана якнайшвидше найняти майстрів і купити потрібні меблі. Вона вигребла сміття, підмела і двічі вимила підлогу, переставила посуд у високій різьбленій шафі й усе застеліла таркатими, власноруч вишитими килимами та килимками. Прикрасила настінне люстро паперовою гірляндою та повісила на потворний гак крихітну солом'яну кліточку для цикади. Потім спустилася в сад, котрий вразив її невиданою міццю й пишнотою бур'янів, нарвала оберемок тендітних білих півоній, що вже відцвітали, і заходилася прикрашати кімнати, розставляючи квіти по всіх вазах, глечиках і склянках, які лиш змогла відшукати.
Чоловік похвалив чистоту в кімнатах, похвалив і приготований Іною обід, але негайно переробляти що-небудь у домі відмовився: вдвох їм, мовляв, поки що й так не тісно, і краще витратити гроші на щось інше.
Вона знала, що дружинам належить отримувати від чоловіків подарунки, але Йан так нічого й не подарував їй, крім весільної прикраси – срібного браслета з бірюзою. Іна поклала браслет до скриньки й іноді від нудьги милувалася ним. Відкривши одного разу скриньку, вона побачила, що прикраса зникла, і сказала про це Йану. Чоловік відповів, що йому довелося взяти браслет, щоб виручити одного приятеля, та й самому повернути деякі борги, але як тільки все владнається, він купить їй подарунок кращий за цей. Іна повірила і почала чекати подарунка, а потім набралася хоробрості й спитала, чи повернув Йан борги та як справи у його приятеля. Наступного дня Йан приніс їй каблучечку з прозорим зеленим камінчиком. Вона надягла каблучечку й пішла до Найї, давньої своєї подружки. Та покрутила прикрасу в пальцях, постукала нігтем по камінчику і сказала: «Скельце!» Іна образилася на Нейю і Йана, сховала каблучку в скриньку і більши туди не зазирала.
Грошей, які Йан давав їй, чомусь не вистачало навіть на їжу. Чоловік тільки відмахувався від її докорів. Не минуло й місяця після їхнього весілля, як він узяв звичку надовго і часто відлучатися з дому, залишаючи Іну на самоті. Хата лякала її тишею, Іні хотілося покликати сусідок, але вона соромилася вбогих кімнат, та й частування могла запропонувати не надто вишукане... Іноді Йан приводив гостей. То були його приятелі, чолов’яги з коричневими обвітреними обличчями та грубими голосами. Іна надягала прикраси, підводила брови і вносила до кімнати тацю з розписним посудом. Розкладала по тарілках їжу, наливала у склянки вино, кланялася і сідала у куток, склавши на колінах руки. Гості пили, їли, сперечалися, реготали і не звертали на неї жодної уваги. Посидівши скільки того вимагала гостинність, Іна вставала й виходила з кімнати. Розклавши прикраси по шухлядках і сховавши святкову сукню, вона лягала в ліжко і довго не могла заснути через різкі голоси, що перекрикували один одного, вибухи чоловічого реготу та гучний спів потужних горлянок. Вона попросила грошей у батька, котрий приїхав її відвідати, і, не втримавшись, поскаржилася, що її видали заміж за легковажну, бідну, нещедру людину. Батько ж сказав, що недобре нарікати на долю, і кожен чоловік має право одружитися, якщо володіє конем, аби доїхати до храму, возом, куди можна посадити дружину, і хатою, в яку її можна привезти. Все інше наживають працьовитістю та ощадливістю. Так що добре б їй не судити чоловіка і якомога менше думати про різні там удяганки та цяцьки, вона тепер господиня і повинна дбати про будинок. Іна промовчала і згадала, як на день її іменин Йан приніс відріз недорогої, але красивої тканини – білі квіти та строкаті метелики. Їй дуже хотілося пошити собі нову сукню, але вона пошила фіранки та повісила їх у кімнаті для гостей. Кілька разів вона входила до кімнати, щоб помилуватися яскравими метеликами. Увечері прийшли приятелі Йана і сиділи майже до ранку, а вранці вона виявила на одній із фіранок круглу жирну пляму, яка так і не відіпралася.
Що й казати, у цьому будинку не було їй щастя. Найгірше, що у них немає дитини. Ось уже більше року, як вони з Йаном одружені, а в них так і нема дитини. І, попри всю свою необізнаність у подібних справах, Іна розуміла, що винен у цьому Йан: він не хоче дітей. «Ми ще молоді, – сказав він одного разу. – У нас мало грошей. Навіщо нам дитина?» Іна не знайшлася з відповіддю. До тієї розмови їй здавалося, що всі одружені чоловіки мріють мати дітей – синів, спадкоємців.
Якби вона могла народити дитину, все б змінилося. Чоловікові довелося б узяти другу дружину – на допомогу старшій. Бути єдиною – мрія дурнесеньких юних дівчат, що наслухалися казок про неземне кохання. Колись і вона про таке мріяла. Та життя не казка. Вона ніколи не почувала себе такою самотньою і такою безпорадною, як зараз. Так, краще б Йан одружився вдруге! Дім би наповнився дитячим плачем та лепетом, голосами та співом жінок. Удвох було б легше упоратися із господарством – та й з легковажністю чоловіка: від сказаного двома голосами вже не так легко відмахнутися. А зараз вона все одно що безплідна, а безплідна дружина, хай і старша, все одно що бідна приживалка у багатої рідні або дівчина-безприданниця, котра смиренно коротає вік у батьківському домі…
Гроза пройшла. Іна уривчасто зітхнула і підвелася з циновки. Потрібно вмитися та розчесати волосся – на кого вона схожа! Хоча, подумала вона, вмиваючись, кому яке діло до неї…
Склавши коси у вузол, Іна глянула у вікно і насупилась – так і є, знову це безсоромне опудало тут як тут! Внизу сторож старої каплички, де містилася камінна статуя божества і горіли кольорові свічки, перечекавши негоду, вийшов зі своєї будки й сидів тепер біля порогу, поїдаючи хрумкий огірок. Сторож був ні молодий, ні старий, вухатий і начебто рябий. Побачивши Іну, він широко всміхнувся та замахав рукою. Іна обурено відскочила від вікна. Що він собі дозволяє! І справ у нього нема ніяких, вічно стирчить під вікнами. Щоразу, коли Іна гуляла в саду, він затягував пісню про молодого мисливця, який побачив на озері дванадцять юних дів, гей-гей, дванадцять красних дів, що прийшли скупатися. А якось, помітивши її у вікні, витяг з-за пазухи щось блискуче, схоже на люстерко в золоченій рамі і став показувати Іні, подаючи незрозумілі знаки. Це було давно, на самому початку її заміжжя, – Ііна хотіла розповісти про все Йанові, але боялася, що той розлютиться і вб'є сторожа; тепер вона мовчала, побоюючись, щоб чоловік не висміяв її.
Засмикнувши фіранки, Іна пішла на кухню. Кухня здавалася незатишною через потемнілу від часу дерев'яну обшивку стін, високу, закопчену до глянцю, стелю і громіздкі меблі. Іна підняла важку ставню. Вечоріло; у будинку навпроти світилося вікно – світло було приємного медового відтінку, наводило на думку про тепло і спокій, про тихе домашнє щастя. Сусідки якось запрошували її на вечерю, – може, піти?
Переодягнувшись, Іна спустилася вниз, замкнула важкі двері й пройшла через мокрий садок до хвіртки, намагаючись не слухати про те, як дванадцять прекрасних дів знімали, гей-гей, свій одяг.
Піднявшись на ґанок, вона стукнула у двері – веселі жіночі голоси запросили її увійти. Всі чотири дружини старого Рода готували вечерю: старша, Дуна, вже немолода, але все ще гарна, висока, повна жінка, помішувала ложкою у величезній каструлі; Оза і Лейра нарізали овочі; маленька сміхотлива Дая, на якій Род одружився майже рік тому, –вагітна, з круглим як м'яч животом, – перебирала ягоди. На підлозі, на новенькій циновці, розташувалися товста смугаста кішка і Ніта – кучерява півторарічна дівчинка, дочка Ози. Іна привіталася з дружинами Рода і поцілувала кожну відповідно до старшинства: привітну, рум'яну від жару Дуну, надмінну, з гордовито вигнутими бровами та гладкими як сливи губами Озу, карооку Лейру, Даю. Ніта теж потяглася до гості, і та вручила їй яблучко. Букет синіх запашних і вологих від дощу квітів Іна віддала Дуні, а та передала його Лейрі – поставити у вазу. Говорячи всі разом, жінки посадовили гостю на краще місце, налили їй солодкого соку, запхали під спину кілька подушок і поклали на коліна кішку. Іні хотілося взяти на руки дівчинку, яка, уважно розглядаючи гостю прозорими блакитними очима, не припиняла гризти задніми зубками, що ледь-ледь прорізалися, подароване яблуко і кумедно пускала з ротика ниточку малечої слинки, але вона не наважилася. Тоненька Лейра підхопила Ніту під пахви і посадила поруч із собою.
– Писок їй обітри, – сказала Оза, підморгуючи Іні.
– Скільки ще? – запитала Іна у Даї, вказуючи очима на опуклий Даїн живіт.
– Трохи більше двох місяців, – блиснула усмішкою Дая.
– Не страшно?
– Дуна сказала, що я легко народжу.
Маленька Дая здавалася дочкою Дуни. Ладна, кругленька, з такими ж великими і темними, як у Дуни, очима і вигнутими бездоганною дугою бровами, з рівним проділом у чорному як сажа і блискучому як лак волоссі.
– Як твоє здоров'я, Іно? – лагідно запитала Дуна, повертаючись до гості. – Ти щось бліденька.
– Дякую. Добре.
– Наче не виспалася. Або плакала.
– Це, мабуть, від грози, – сказала Лейра, швидко глянувши на Іну. – Цього літа ще не було такої грози.
Яблуко, випавши з рученят Ніти, зі стукотом поскакало під стіл. Дівчинка незграбно кинулася наздоганяти його, вдарилася головою об стільницю і голосно заплакала.
– Ну, заревіла! – розсердилася Оза. Перегнулася через Лейру і ляснула доньку по заду. Та заридала гучніше.
– Ну, ну, – сказала Лейра, підхоплюючи Ніту на руки і цілуючи її в кучеряву маківку, – не плач, не плач. Бачиш, кішечка боїться, втекла кішечка від Ніти: навіщо Ніта плаче? – Вона вмила схлипуючу дівчинку і витерла їй обличчя строкатим рушником. – На тобі ягідку.
– Потурай їй, потурай, – сказала Оза. – От я їй дам, буде вона знати.
Приготувавши їжу, жінки взялися подавати вечерю. Дая підступилася до важенького горщика з тушкованими овочами, та на неї миттю цикнули і відправили розкладати ложки разом із Нітою.
Їжа була смачною, тушковані овочі виявилися в міру гострими, тонкі соковиті скибочки м'яса, приправлені запашними травами і политі густим пряним соусом, танули в роті. Дуна не дарма вважалася найвправнішою кухаркою в окрузі і знала безліч кулінарних секретів, хоч і не завжди ділилася ними з товарками. Тепер вона сиділа на чільному місці, вставляла короткі, але вагомі зауваження в загальну розмову та підкладала найкращі шматочки Іні, Даї та дівчинці Ози. Повечерявши, жінки залишилися сидіти за столом та розмовляти. Оза і Лейра швидко прибрали посуд і приєдналися до компанії. Розмова йшла про майбутню дитину Даї. Усім чомусь здавалося, що народиться хлопчик, тільки Оза, яка любила сперечатися, стверджувала, що народиться дівчинка.
– А тобі б кого хотілося? – запитала Іна у Даї.
– Мені все одно, аби здоровеньке. Але краще, мабуть, хлопчик.
– Хлопчик, хлопчик, – підтвердила Лейра. – Буду його няньчити!
– Свого коли народиш? – бовтнула Оза.
– Та вже, мабуть, ніколи, — розважливо відповіла Лейра. Вона глянула на жінок і посміхнулася, посмішка вийшла спокійною і сумною.
– Ти ще молода, – сказала Дуна.
Іна чомусь зітхнула.
– Це у тебе нова сукня? – спитала її Дуна, лагідно всміхаючись.
– Ні.
Заговорили про прикраси. Лейра принесла з кімнати скриньку Дуни. Там було багато гарненьких дрібничок. Дуна носила лише золоті сережки-кільця, та зрідка надягала масивний золотий перстень з прозорим винно-червоним каменем – весільний подарунок Рода. Решту коштовностей по черзі носили молодші дружини. Гарний бурштиновий кулон з вирізаним на ньому птахом – улюблена та єдина прикраса Лейри – теж належав Дуні; Лейра часто носила його на шиї, на простому чорному шнурку і називала талісманом. Найкращим у скриньці було важке, у п'ять рядів, намисто з димчастого кришталю. Оза не раз випрошувала його собі, але Дуна обіцяла подарувати намисто Даї, коли та народить; Дая була улюбленицею Дуни, саме Дуна вмовила старого Рода оженитись на безприданці Даї. Оза принесла й свою скриньку. Прикрас там було більше, ніж у Дуни, хоча і не таких цінних. Іна замилувалася браслетом із тоненьких кручених ланцюжків.
– Подобається? – запитала Оза.
– Так, дуже гарний. Чоловік подарував?
Дая та Лейра пирснули.
– Як же, чоловік! – вигукнула Дая. – Це їй подарував один закоханий зальотник.
– Так, є тут один, – підтвердила Лейра. – Зітхає, як тридцять три закипаючі баняки.
– І вона, – повідомила Дая, виблискуючи очима, – взяла!
– А що? – знизала плечима Оза. – Маю моральне право. Свій не дарує – чужий подарує.
Дая затупала ногами від захоплення. Дуна похитала головою.
– Ляскухи, – сказала Дуна.
Іна дивилася на жінок і так само сміялася. Їй було добре в цьому будинку, все тут подобалося їй, здавалося рідним – і смачний запах ситної їжі, що змішався із запахами квітів та ароматних висушених трав, і начищений до блиску посуд (мідна миска для варення висіла на стіні як щит), і поважних розмірів стіл, і горщики з червоною геранню, і муркотіння товстої пухнастої кішки, – так би й залишилася тут назавжди!.. А що якби, подумала Іна, її чоловіком був не Йан, а старий Род? Старий Род був сутулий і плішивий, і, побачивши його з вежі рік тому, Іна б нізащо не погодилася вийти за нього, – тоді б не погодилася, а тепер? А тепер, сама дивуючись своїм дивним думкам, подумала Іна, вона би, здається, серйозно замислилась, обираючи між Йаном і господарем цього щасливого будинку. Мабуть, вона була б не проти зайняти місце молодшої дружини і коритися місцевим господиням з Дуною на чолі. Дуна ласкава і турботлива, – свою рано померлу матір Іна мимоволі уявляла схожою на Дуну; Дая теж добра. З Озою порозумітися було б важче. Зате задумлива, стримана Лейра була б улюбленицею Іни.
– Ніто, тобі час спати, – сказала Оза.
Нита наморщила лобик, готуючись заплакати.
– Чула, що я кажу?
Дівчинка підбігла до Лейри і обійняла її коліна, спрятавши личко.
– Ніто!
– Облиш її, – м'яко промовила Лейра.
– Заспівай нам що-небудь, Лейро, – попросила Дуна.
Лейра посадила Ніту на коліна Ози, котра нагородила дівчинку щипком і поцілунком, а сама вийшла з кухні і за хвилину повернулася з маленькою арфою в руках.
– Що ж вам заспівати? – запитала Лейра, всідаючись і пробуючи струни.
– "Красуню в зеленому", – сказала Оза.
– Ні, – попросила Дая, – краще щось твоє.
– Добре, мала, тобі зараз не можна відмовляти, – усміхнулася Лейра.
Вона трохи помовчала, плавно відкинула назад рудувате, дрібно завите волосся, тихо торкнулася струн і заспівала своїм дивовижним і таким простим – мало не хлоп'ячим та водночас ніжним, аж солодким – голосом:
Багато лілій у нашому садочку, сестри,
білих високих лілій,
важких від рясної роси, –
зрізайте лілії, сестри!
Троянди із блиском рубінів,
троянди, гордо усміхнені,
прохолодні, свіжі троянди
зрізайте, сестри, скоріше!
Тільки фіалок не руште,
маленьких ніжних фіалок, –
не чіпайте, не треба, сестри!
Нехай пливуть аромати…
Отака вона, Лейра, думала Іна, слухаючи, – розумниця, химерниця, з одвічною усмішкою і таємною печаллю в очах. А як заспіває – ясно, що нема ніякої Лейри: то все обман, є самий лише голос…
Лейра доспівала пісню, і жінки ще трохи помовчали, відчуваючи приємний смуток. Лейра взяла арфу і вийшла з кімнати.
– Що там за шум? – запитала Оза, виглядаючи у вікно.
Повернувся Род із синами. Чоловіки входили до будинку, голосно перемовляючись, постукуючи чобітьми.
Сини Рода і Дуни анітрохи не були схожі на матір. Худі, довготелесі, з довгими похнюпленими носами, вони здавалися портретами Рода в юності. Старший, Дор, попросив у жінок води. Оза подала йому горнятко.
– От жадібна, ніби горобцеві налила, – сказав, підморгуючи, Дор.
– Ні, бочку тобі було прикотити! – зі сміхом вигукнула Оза, вихоплюючи горнятко і стукаючи Дора кулаком по спині. – Верблюд.
Дор закашлявся.
– Я піду, – підвелася Іна; їй страшенно не хотілося йти.
– Приходь до нас у четвер, – сказала Дуна.
– Або завтра, – запропонувала Дая. – Завтра Оза і Лейра фарбуватимуть волосся.
Іна повернулася у власний будинок, що здався їй ще похмурішим. На підлозі та на дерев'яних сходах борошном лежало місячне світло. Великий чорний павук пробіг біля самого підбору Іни; вона не наважилася його розчавити. Завтра потрібно буде прибрати в кухні та кімнатах, – можливо, Іна покличе котрусь із тих старих удовиць, що виконують дрібну домашню роботу за плату; одного разу вона вже запрошувала Нолу, від якої, щоправда, майже не було користі: стара тільки переказувала місцеві плітки та скаржилася на біль у попереку, мало не всю роботу довелося зробити Іні… Звичайно ж, цьому будинку ніколи не бути таким доглянутим і красивим, як дім Рода, де чотири пари моторних жіночих рук з ранку до вечора наводять чистоту.
Не запалюючи світла, Іна увійшла до спальні, роздяглася і лягла у ліжко. Йан, що з'явився пізно вночі, розбудив дружину, мовчки навалившись на неї і стягнувши з неї покривало. Вона спробувала вивільнитись, але чоловік був напідпитку і не звертав уваги на її спроби відштовхнути його. Випустивши Іну з обіймів, Йан відсунувся вбік і майже одразу ж заснув.
Іна лежала і плакала від сорому та жалю до себе. Ті кілька місяців на початку їхнього з Йаном подружнього життя, коли вона вважала себе закоханою в чоловіка, безслідно минули. Йан швидко втратив інтерес до неї, його теперішні ласки стали грубішими, і вже не було більше ані жартівливих лицянь, ані дружніх розмов. Наче вона непомітно зробилася його річчю – корисною, але не надто цінною... І чому вона така нещасна, за що їй це? Хіба вона гірша за інших жінок? Чому ж їй так не пощастило? Вона б ще погодилася терпіти це життя, якби в неї була дитина. Але Йан не хоче дитини. Навіть п'яний, він пам'ятає, що не хоче дитини – ось і зараз її приниження даремне, дитини не буде, тому що дитини не хоче Йан... Що ж їй робити? Куди піти? Нема куди, нікуди піти з цього ненавидного дому, від осоружного, ненависного життя, – що ж їй робити?! Підпалити цей клятий будинок? Вбити Йана? Спуститися у двір і кинутися в колодязь?..
Нарешті Іна наважилася. Вставши з ліжка, вона, не надягаючи сукні, загорнулася в зім'яте покривало, безшумно вийшла з кімнати, перерахувала босими ногами сходи, швидким кроком пройшла через мокрий сад, штовхнула хвіртку і, зупинившись біля дерев'яної будочки сторожа, стукнула у двері. Відповіді не було, Іна стукнула знову. Двері прочинилися, і з темряви визирнуло заспане, в оспинах, обличчя. Побачивши гостю, сторож витріщив очі і розсунув губи в недовірливій дурнуватій посмішці, але Іна, не давши йому заговорити, швидко вштовхнула його в чорноту будки, що пахла потом і цвіллю, і, постукуючи зубами, мовчки увійшла слідом та зачинила двері.
Насувалася нова гроза, і, вмиваючись на подвір'ї біля криниці, Іна бачила над обрієм далекі блискавки. Струснувши волоссям, вона неквапливо піднялася в будинок і лягла на ліжко поряд із чоловіком, який усе ще спав. Вона ні за чим не шкодувала і не відчувала жодної провини. Якщо знадобиться, вона зробить це ще раз і робитиме так доти, доки у неї не з'явиться нарешті дитина. Вона доб'ється свого за будь-яку ціну. Незабаром у неї народиться хлопчик – або дівчинка; це все одно, вірно каже Дая. Маленька, міцна, здорова, чудова дитина.
І тоді Йанові доведеться зважати на неї. Як тільки вона завагітніє, він зобов'язаний буде взяти другу дружину, а вже Іна подбає про те, щоб та виявилася порядною, роботящою дівчиною. Першу дружину чоловікові посилає доля, наступних обирає рідня, а Іна зробить все, аби не помилитись із вибором. Треба, щоб дівчина була здоровою, сильною, не байдикувала і слухалася Іни. Добре б, якби вона виявилася схожою на маленьку Даю і, трішки, на Лейру. Разом вони бавитимуть дитину Іни; потім у молодшої жінки теж з'явиться дитина. Іні більше не доведеться залишатися вечорами одній, вони будуть шити, вишивати, доглядати сад, співати, базікати й сміятися. Зробившись старшою дружиною, Іна не ображатиме молодшу, вони будуть чесно ділитися одягом і прикрасами. Коли Іна народить дитину, Йан мусить зробити жінці коштовний подарунок, як того вимагає звичай. Нова дружина, входячи в дім, також дарує подарунки старшій. Насамперед Іна змусить її піднятися на горище і вимести все павутиння. Удвох вони наведуть тут лад. Можливо, їм навіть вдасться вмовити Йана продати цей дім. Втім, будинок ще міцний, його б тільки оштукатурити і полагодити дах, – ну й, звісно ж, поміняти всі меблі. Головне, тут багато кімнат. І сад хороший, хоч і запущений, а вода в криниці така чиста, солодка – смачніша за вино…
І, всміхнувшись власним думкам і не звертаючи більше уваги ні на гуркіт грози, що ізнов наближалася, ні на шум проливного дощу, ні на рівне хропіння чоловіка, Іна з головою загорнулась у ковдру, повернулася набік і заснула.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035392
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.03.2025
автор: Світлана Себастіані