Без сенсу дзвонити, бо ти не почуєш
Ні просто привіт…Ні алло…Ні, я тут.
Давно не заходив у гості ти друже,
І діти твої вже без батька ростуть.
За тиждень весна знов сліпим оком сонця,
Загляне у сад чи змінилося щось,
І мати здригнеться від звуку…Здалося,
Не твій голос в трубці, чужий дзвонив хтось.
Нагадує все в їхнім домі про тебе,
Світлини на стінах, дитячі призи,
І часто втішає, словами, Бог: Нене,
Тримайся…Не плач…Вже, як є…Відпусти.
Та, як відпустити, коли ти єдиний
На кому трималась надія батьків,
І ті, що на цвинтар віднесені квіти,
Хіба їм замінять тепло твоїх слів?
Хіба щось замінить обійми нащадків,
В яких твої серце, любов і душа…
І линуть думки у часи тих сніданків,
Коли ти маленький сидів край стола.
Хлопчина, з волоссям у колір пшениці,
Чи з чорним мов сажа, чи може рудим…
А може то доньки були білолиці,
З волоссям заплетеним в дві-три коси.
Загублені діти в степах десь на сході,
Убиті за волю…За нас…Просто так…
Пече часто в грудях і сухо у роті…
Так мало залишилось, справжніх, вже вас.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033991
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.02.2025
автор: Ярослав Ланьо