Втомилася земля… Вже ниють груди,
Дрижить рідненька, рветься у вогні.
Її поранили чужинські люди,
Залишивши лиш тіні на стіні.
Її поля зросили кров і сльози,
Де колосився хліб – тепер лиш пил.
Розбиті села. Пустка. Лиш морози
І вітер носить попіл поміж крил.
Втомилася земля… Стогне від болю,
Ковтає, бідна, чад і чорний дим.
Її снаряди ранять знов і знову,
Де мир був вчора — нині лише грім.
Ракети вдарять – і здригає тіло,
Розсічене на безліч гірких ран.
Душа землі благає спохмурніло:
"Спиніть, молю, цей смерті ураган!"
Втомилася земля… Вже небо плаче,
Бо дим закрив блакитну височінь.
Але вона ще дихає, ще бачить
Свій день, де знов настане мирний плин.
Де більше не здригнеться в полі жито,
Де тиша стане піснею в садах,
Де вільні діти будуть знов радіти,
А небо не ховатиме свій жах.
Втомилася земля… Але ще дише,
Ще вірить в світло серед темноти.
І хоч війна країною колише,
Вона ще зможе жити і цвісти!
16.02.2025 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033314
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.02.2025
автор: Svetoviya