Не буревій тебе додолу похилив,
Не старість – ще чекать її роками,
Не дощ, що світовим потопом лив,
Не блискавка, що спіймана гілками.
З зернятка, що колись на землю впало
І зачепилося за неї до життя,
Ти деревцем веселим підростало
Серед каміння людського буття…
І сили вже доволі набралося,
З землі корінням легко воду брать…
Аж тут якійсь людині довелося
Свою стежину біля тебе прокладать.
Чого людині тій не вистачало –
Чи дров для вогнища, щоб шашлики робить,
Чи перед кимось вихвалятись стала,
Що зможе дерево руками повалить?..
За все скоріше – розуму замало,
І доброти, людського співчуття,
Що, покалічивши те деревце, зламала
Призначення і сенс свого життя.
13.05.2021
© Тетяна Даніленко
Фото Т.Даніленко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033146
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.02.2025
автор: Тетяна Даніленко