Ох, серденько мОє,
що ж ти не в спокОї -
стільки всюди горя
у людської долі,
чорної неволі,
нестерпного лиха…
Де ластівка-радість,
чи летить під стріху?
Весни дочекались,
і садів квітучих…
Загубилось щастя
у думках болючих…
Повернеться доля
райдужним обличчям,
чи ота неволя
світ заступить ніччю?
Сонечка діждали,
холод поступився,
золотий світанок
землею розлився.
Чом би не радіти,
пісні не співати –
та не може серце
лиха забувати…
Все себе питає –
в когось є те щастя?
Звідусіль лунає –
ні, одні напасті…
Скаржитись негоже,
треба біль долати
і надії промінь
в темряві шукати…
05.03.2021
© Тетяна Даніленко
Написано під час епідемії ковіду
Ілюстрація - картина "Борей" Джона Вільяма Вотергауса. 1903
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032976
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.02.2025
автор: Тетяна Даніленко