Три хатини край села, по стежинах, ледь трава. А по клумбах, скрізь троянди, настрій піднімають завжди. Господині дружать здавна, кожна спілкуванню рада. Та подібні мають долі, від думок, гірчить у горлі, може від сліз, чи то від солі. За плечима соловейко відспівав по сорок п’ять, зустрічали дощі й сонце, в надвечір’ї гомонять.
Три подружки – говорушки, як підтримка до життя, Бог у дар, дав умілі руки, мали хист до в’язання та шиття. Тиждень - два та й до містечка, на базарі фартухи, капелюшки, шкарпетки- продавали залюбки.
Вихідний день, у суботу вже управили худобу, то чому ж не відпочити? Щоб самотність, вгамувати, як хворобу та й життя своє змінити. Готувалися завзято, стіл накритий мов на свято. На тарілці курка, аж золотиста шкурка. Поряд закопчене сало, рум’яне м’ясо печене, лежало. Помідори, огірочки, під петрушкою рядочком. Сир, ковбаса, буженина. Як глянути, мати рідна! Невже з’їсти усе можна? Та жінка ж не травоїдна, то ж закуска тішить кожну. можна. Жінки добрі, мають вроду, п’ють горілочку, як воду. Грам по двісті улупили, ковбасою закусили.
Ольга огірок кусає, цмокне й знов когось згадає.
У руці держить хустину, витерла сліпу сльозину.
-Я ж тоді була щаслива, його в ліжку так кохала, павуки в кутки тікали, усі стіни, аж дрижали.
Знов на вії бринить сльозина, хай би хоч один мужчина, Мене справді покохав і собі би славу мав.
У Ганна уста, як стиглі вишні і груди достатньо пишні, весь час гладить, промовляє,
-Не скажи мені подруга, якби ж я, теж мала друга, певно з ним би поділилась.
Щурить носа, нахилилась. Її стала обіймати, щоб самотність відігнати. -От би нам десь погуляти!
-Та що толку,- Зіна мовить, устами сосиску ловить. За мить усміхнене лице, чистить варене яйце.
-Ох біда, нема мужчини, ми знаємо ті. причини. Ой, вони ж скупі на ласку, це згадалось, як на Паску. Ну… в гості, зайшов Микита, хоч губа в нього розбита.То так любо цілувався, скажу правду залицявся. Думала покладу в ліжко, торкавсь тіла, гладив ніжно. Та за мить, мелькали п’яти, по-під вікна, поза хату. Бачила… біг по городу. Із рук вислизнула втіха, хвилювалась, розпашіла, довелося, у захлеб із ковша пити воду. Але, злюща, як пантера, грюк дверима, аж фанера із середини злетіла й гучно впала за плечима. Жаль догнати не посміла, під вікном, ледь не зомліла.
Веселенько зирить Ольга, повела свою мову,
-Я маю гарну обнову.. Вчора, купила намисто, краса, червоне із сонячним блиском. Може в місто завітати, десь по площі погуляти.
-То дурне,- шепоче Ганна,- Та надія мабуть марна, що ти там зустрінеш друга, -Для душі справжня наруга. Хтось цілується на лавці, що ж тобі робити, мавці? Хоч й зелені, маєш очі та одна в ліжку щоночі. Наші друзі по окрузі, до розмов лише пригодні, навіть і у дні холодні. Зайде в хату, вип’є чаю й зразу каже, - Поспішаю.
Зіна, хитро зазирнула,у руці пляшку крутнула,
-Що ви хочете дівчата, певно нам не буде свята.В мене нерви вже на взводі, жукам заздрю на городі, за сезон шість раз приплоду. Я все мрію, хоча б раз, я мала таку нагоду. Ой, мене так мучать сни….
Її Ольга перебила,
-Ой подружко, розсмішила. Мужики всі сіли вдома, за планшетом бере втома, ну а ще - рубають дрова. А жукам, як нагорода, не образила природа, ні планшета, ані смартфона, жоден же немає, от тому, всім подругам, у коханні догоджає.
Сміх по хаті луною,
-Ну тоді слава герою, каже Зіна, очі п’яні.
-Може сходим до кав’ярні?
Ганька пирснула від сміху,
--Може ми заради сміху, лист відправимо в Колорадо. Мужиків, нехай нам радо, у відрядження пошлють, ми на них зіллємо лють. Як не зможуть нас любити, навчимо жуків кропити.
Наче грім по хаті сміх, у куток забився кіт. Очі наче ліхтарі- чи здуріли ці старі? На них з острахом дивився, згодом, просто сидів мився.
Досить жартів ,- каже Ольга,
- Перед ним я стану гола.Уявляєте дівчата, Яка я буду багата. До ніг діаманти ляжуть і не важно яка мова, нам обом серця підкажуть, ризикнути я готова. Темнокожий, світлокожа і не важно яка рожа, в нього міць була б і сила, хоч на мить буду щаслива.
Зі стільця злетіла Зіна, реготала безупинно,
-Ох і Ольга, хочеш короля, зустріти іще й так гостинно.
Пані Ганна по кімнаті, рушником стала махати, брови в гору підняла та й лізгінку почала. Ходить наче справжня пава, наспівує звуки. Лише за мить взяла за руки. Ольгу потягнула, хитро підморгнула,
-Гайда, Зіно, йди до нас, погуляти прийшов час. Хоч на ласку ми голодні та відірвемось по повній. В танці спалимо бажання, веселімося до рання!
І такий в душах запал, скачуть бісики в очах, вже над ними ніби маг, проводить свій ритуал. З телефона плине музика весела. «Сім сорок».У жінок на головах волосся, то розсиплеться,то ворох. Ні очей не видно, ні обличчя,
Та раптово кричить Ольга,
-Може нам пора спиниться!
Хто почує…Зіна плаття підняла, ну справжня циганка, і в обхід жінок пішла, в танці мов тачанка. За мить руки на плечах, рух веселості не згас, є ще сила у ногах. Танцювали, тупотіли, аж гуділи стіни, на столі чарки дзвеніли.Ото жару додали, розбудили півня. Він горланить раз - по - раз, гавкають собаки, кури збилися докупи,почали кричати.
Та зненацька згасло світло,
-Ну це вже зовсім не смішно- зупинилась Оля.
-Ой дівчата, ой подружки, така наша доля. Оце ж треба, так невчасно, світло відключати, то ж напевно пора баби, нам лягати спати.
В небі місяць засріблився, кіт на дворі опинився.
Хоч на якийсь час жінки, самотність прогнали, добре погуляли.
На сафі розкладеній, трохи п’яні, три подружки, як пампушки, у обіймах спали. Який завтра буде день, про те не гадали. Тільки б сни хороші снились та мрії збувались.
2024 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032883
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.02.2025
автор: Ніна Незламна