Бурштинове стигле небо за мить до пітьми застигло,
аби білі язички ромашки встигли сховати своє сонце.
меліса вустами-квітами бджолам пісні співає, а вітер
розсіює в небі без дозволу, медом проллються ноти.
Хіба ми самі, материнко? Там далі стерня чи покоси?
Не чуєш і після поранень-зрізів стала тонким орегано
чи сушеними ліками зі строком придатності два роки.
Два роки можуть стати вічністю,
замкненою в шухляді, дістань їх!
Дістань себе з вицвілої коробки!
Обпечені пучки дякують рефлексу,
поки змиваєш жар холодом води.
У заварнику круговерть
єднає трави, які бачили
стигле небо до пітьми,
аби розлити їх спокоєм,
бурштиновим теплом,
застиглим на світлині,
де ми разом за кадром.
© Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032766
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.02.2025
автор: Олена Галунець