КОЛИСЬ, ЯК ПОХИТНУЛАСЬ НА КРАЮ
Колись, як похитнулась на краю
всього, що є, в своїм відчула тілі
тягар якийсь невиправної тіні,
що тиснула кудись мене саму.
Ніхто не знав, і тільки зошит мій
помітив, що свіча вже не палала -
я з нею зазвичай слова шукала,
без них кінець не відчувала свій.
Так мучилася! Близько підійшла
до мук кінця! Не мовила ні слова -
а просто, то життя свого нового
шукала незміцнілая душа...
Я стала жити, довго проживу,
та з тих часів я мукою земною
назву лиш те, що не співалось мною,
а інше все блаженством я назву.
05.07.2022
© Тетяна Даніленко
Ілюстрація - фреска "Сафо" зі стародавніх Помпей. Зараз знаходиться в
Національному археологічному музеї Неаполя, була знайдена у 1760 році
ОДНАЖДИ, ПОКАЧНУВШИСЬ НА КРАЮ
Однажды, покачнувшись на краю
всего, что есть, я ощутила в теле
присутствие непоправимой тени,
куда-то прочь теснившей жизнь мою.
Никто не знал, лишь белая тетрадь
заметила, что я задула свечи,
зажжённые для сотворенья речи, -
без них я не желала умирать.
Так мучилась! Так близко подошла
к скончанью мук! Не молвила ни слова.
А это просто возраста иного
искала неокрепшая душа.
Я стала жить и долго проживу.
Но с той поры я мукою земною
зову лишь то, что не воспето мною,
всё прочее - блаженством я зову.
1960-е
Белла Ахмадулина
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032764
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.02.2025
автор: Тетяна Даніленко