Ведмідь Гладун устав, засумував.
Хтось дерево його вночі зрубав –
Сосну, яка росла біля барлоги.
Ледве тягнув,йдучи по лісі, ноги.
Лиску Гладун зустрів, гриби збирала.
- Чого ти, наче хмара? - запитала.
В ведмедя.
- Хтось украв мою сосну.
Вкладала мене змалечку до сну –
Кисень давала і пісні співала.
І шишечки мені свої скидала.
- Я зрозуміла твого смутку суть.
Не плач! Знаю, де паростки ростуть –
Густо, їх пересаджувати треба.
- Прислало мені, лиско,тебе небо!
- Готуй лопату. Завтра деревце
Я принесу тобі.
Почув оце
Олень плямистий. Мовив без крутіння:
- Я хочу долучитись до садіння.
- То принеси відро води з озерця, -
Сказала йому лиска.
- Добре, серце!
Плакав ведмідь ще і в наступну днину,
Гойдав у думах зрізану соснину.
Та як принесла лиска клен маленький,
А олень – воду в лійці голубенькій,
І посадили дерево й підлили,
В тіло ведмедя повернулись сили.
Заплакав знов - від радості, Гладунчик.
Виніс лисі та оленю дарунчик –
Дав мед обом, сказав:
- Тримайте, ну ж бо!
Зраділи.
Хай живе добро і дружба!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032616
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.02.2025
автор: Крилата (Любов Пікас)