Сестри Берт

Цю  історію  розповів  мені  колишній  парторг  колгоспу  «Шлях  Ілліча»  Петро  Іванович  Лукін.  У  Криму  в  ті  роки  він  славився  як  правдолюб:  навіть  з  партії  та  з  колгоспу  його  вигнали,  як  він  висловився,  «за  правду».  Хоча  злі  язики  говорили,  що  начебто  за  контрабанду  мереживних  білих  жіночих  трусиків  від  «Валентіно»  і  за  те  що  він  приписував  до  колгоспу  «мертві  душі»  і  нараховував  їм  трудодні  жирним  графітовим  олівцем,  але  то  все  брудні  наклепи.  Тому,  не  вірити  Петру  Івановичу  в  мене  підстав  не  було.  А  йому  цю  історію  розказала  сама  Марта  Берт  на  старому  випаленому  Сонцем  кримському  кладовищі,  де  надгробки  витесані  з  вапняку  і  між  ними  тільки  ковил  та  полин,  що  гойдаються  сухим  турецьким  вітром.  І  не  просто  на  кладовищі,  а  на  могилі  її  сестри  Марії  Берт,  що  померла  від  старості  у  віці  дев’яноста  років  у  пам’ятному  для  Криму  році  в  селищі  Сім  Колодязів  (Єди-Кую).  

Звідки  взялися  в  тих  краях  оті  сестри-близнючки  Марта  та  Марія  Берт,  з  яких  країв  їх  занесла  до  Криму  доля  ніхто  не  знав.  Звідки  вони  –  ці  довгоногі  рудоволосі  синьоокі  сестри,  якого  роду  племені  –  так  і  лишилось  загадкою.  І  прізвище  їхнє  могло  бути  бозна  якого  походження,  і  їхні  імена  поширені  в  різних  краях  та  народів.  Петро  Іванович  бував  в  домі  сестер  і  бачив  старий  перекидний  календарик  за  1928  рік,  де  на  порожніх  листках  була  записана  скупа  хроніка  родини  Берт,  записи  подій,  які  вони  вважали  найважливішими.  Куди  подівся  той  календарик  –  невідомо.  Пішов  у  небуття,  як  піде  колись  все.  Ходили  вперті  чутки,  що  вони  когось  вбили  в  себе  на  батьківщині  і  в  Крим  втекли  переховуючись,  що  вони  десь  там,  де  тлумив  землю  їх  мандрівний  рід,  оголошені  поза  законом  і  за  їх  голови  призначили  якусь  казкову  винагороду,  але  то  вигадки  схильних  до  пліток  колгоспних  доярок.  

У  Криму  сестри  Берт  займалися  різним,  всілякою  роботою  та  справами,  якими  в  ті  роки  займались  в  степових  краях  жінки:  пасли  вічно  голодних  корів,  стригли  здивованих  і  переляканих  овечок,  рили  глибочезні  колодязі  та  криниці  в  кам’янистій  кримській  землі,  довбаючи  її  кирками  та  заступами,  торгували  морською  рибою,  робили  густе  червоне  вино,  що  валило  з  ніг  навіть  бувалих  наглядачів  маяка,  не  гребували  і  тим,  що  різали  худобу  з  очима  повними  відчаю  та  копали  сухі  хижі  могили.  Мало  кому  відомо,  але  знаменитий  колодязь  у  селі  Марфівка  (Давут-Елі)  з  гіркою  водою  вирили  саме  сестри  Берт.  У  нагороду  за  працю  місцеві  жителі  подарували  їм  по  одній  срібній  монеті  –  по  британському  фунту  Якова  ІІ  та  по  одній  золотій  –  по  гульдену  курфюрста  Фрідріха  ІІІ.  Колодязі  вони  рили  керуючись  якимось  невідомим  чуттям,  інстинктом,  що  був  захований  в  глибинах  їхньої  свідомості  і  ніколи  не  помилялися.  Хоч  копати  їм  доводилось  глибоко  –  постійно  доточуючи  мотузку,  але  воду  завжди  знаходили  –  для  випалених  і  висушених  злим  Сонцем  людей  і  неслухняних  рогатих  овець.  Сестри  Берт  багато  працювали,  знали  ціну  грошам,  крім  тих  випадків  коли  міцний  напій  чи  гра  примушували  їх  розтрусити  гаманець.  

Мали  сестри  Берт  два  позашляховики  –  «Ниви»  -  Марта  синього,  а  Марія  малинового  кольорів,  за  кермом  яких  вони  полюбляли  ганяти  навмання  наввипередки  степовими  дорогами  здіймаючи  брунатну  їдку  куряву  і  лякаючи  зозулястих  курей  в  татарських  аулах.  Ці  машини  вони  купили  на  підпільному  авторинку  в  Одесі  в  якогось  вусатого  вірменина,  що  крім  автомобілів  торгував  ще  спиртом  та  коксом.  Ще  полюбляли  вони  стріляти  чорних  бакланів  на  мисі  Чауда  з  вінчестерів  моделі  1894  року  і  потім  годувати  м’ясом  тих  бакланів  великих  понурих  собак-вівчарів  на  далеких  кошарах  біля  озера  Узунлар  та  гори  Біегр.

Дім  сестер  мав  чисто  спартанський  інтер’єр  –  два  грубо  скорочені  дерев’яні  ліжка,  неоковитий  стіл,  дві  табуретки  і  все.  Книга  в  домі  була  всього  одна  –  «Капітал»  Маркса.  Вони  цю  книгу  іноді  читали  нудними  зимовими  вечорами  вголос  спотворюючи  незрозумілі  слова,  думаючи,  що  в  цій  книзі  захований  якийсь  таємний  нікому  не  відомий  зміст.  Карла  Маркса  вони  плутали  з  апостолом  Павлом  і  казали,  що  він  мав  видіння  по  дорозі  в  Дамаск,  тому  і  написав  «Капітал».  Хоча  ставлення  до  марксизму  у  них  було  якесь  дивне:  щороку  27  серпня  після  свята  урожаю  в  палаці  праці  вони  діставали  з  комірчини  глибоко  захований  і  загорнутий  в  синє  ганчір’я  портрет  барона  Врангеля,  ставили  біля  нього  свічку  і  казали  пошепки:  «Ось  він  –  справжній  марксист!»  

Ставлення  до  релігії  сестер  Берт  було  незрозуміле.  Приїжджали  до  них  кілька  разів  старовіри  з  селища  Дере-Салин,  хитали  своїми  довгими  бородами,  скрипіли  намащеними  дьогтем  чоботами,  щось  там  говорили  про  «пил  світу  сього»,  про  церкву,  яку  необхідно  збудувати  в  ребрах,  а  не  з  колод  серед  поля,  про  «корабель  вогняний»,  що  понесе  в  рай,  але  наскільки  серйозно  сприймали  оті  слова  старовірів  сестри  Берт,  пригостивши  їх  індійським  чорним  чаєм  і  сухими  бубликами  з  пшеничного  борошна,  невідомо.  Хоча  колгоспний  бухгалтер  Степан  Замруженко,  розповідав,  що  в  день,  коли  жителі  Криму  впали  в  єресь  та  ідолопоклонство,  сестри  вибігли  в  подертих  свитах  з  мішковини  на  скіфський  курган  і  кричали:  «Земле  степова  розчахнися,  кургане  розкрийся,  сховайте  нас  від  очей  Агнця,  що  сидить  на  престолі,  бо  прийшов  день  гніву  його!»

І  своєю  яскравою  зовнішністю,  і  поведінкою  вони  відрізнялись  від  місцевих  жителів  степового  Криму  і  мешканців  берегів  Арабатської  затоки,  які  в  ті  часи  називали  Неспокійний  берег.  Якось  вони  побили  дільничного  міліціонера  в  селі  Завіте  (Яниш-Такил)  і  забрали  в  нього  табельну  зброю  не  дивлячись  на  те,  що  він  урочисто  обіцяв,  що  більше  «ні  краплі  до  рота  і  ні  сантиметра  в  містичний  отвір».  Все  це,  і  ще  якісь  таємниці  минулого  робили  дружбу  сестер  непорушною  (як  це  часто  буває  у  близнюків)  –  посваритись  з  одною  означало  обох  зробити  своїми  ворогами,  чого  місцеві  селяни  та  залізничники  уникали.  

Колгоспники  та  вільні  трудові  селяни  говорили  про  сестер  Берт,  що  вони  «гуляки»  і  мало  не  блудниці,  але  насправді  всі  їхні  амурні  пригоди  зводились  до  відвідин  неохайних  хат  трактористів  –  оцих  трударів  –  обвітрених,  висушених  спекою  полів,  мускулистих  і  вічно  замащених  мазутом  чоловіків  з  грубими,  мозолистими,  але  не  брутальними  руками  після  сільських  свят,  де  люди  ще  знаходили  радість  в  піснях  після  чарчини  міцного  кримського  вина.  Тому  всі  здивувались  і  чимало  пліткували,  коли  Марта  привела  в  дім  юнака  Марка  Крепу.  Він  був  високим,  міцним,  засмаглим,  жилавим,  з  блискучими  карими  очима  і  білими  як  сніг  зубами.  Варто  було  подивись  на  нього,  як  він  відповідав  посмішкою  чи  дотепним  жартом  про  Чапаєва.  У  бідних  кримських  селах,  де  важка  каторжна  праця,  самогон  і  погане  харчування  швидко  старіли  чоловіків,  він  виглядав  красенем.  Він  робив  всю  чоловічу  роботу  по  дому:  ремонтував  дах,  машини  та  водогін,  доглядав  сад  і  виноградник,  годував  кроликів,  чавив  з  округлих  ягід  сусло  для  майбутнього  темного  вина.  Марта  дарувала  йому  сорочки,  креми  для  гоління  і  дешевий  одеколон  «Саша»,  брала  його  з  собою  на  сільські  посиденьки,  де  будь-які  залицяння  були  неможливі,  а  люди  знаходили  радість  в  поважних  розмовах  про  господарку  та  в  чарчині,  що  веселила  і  дарувала  мудрість  одночасно.  Марія  спочатку  всюди  бувала  з  ними,  потім  раптом  поїхала  до  Феодосії,  невідомо  для  чого,  і  привезла  звідти  якогось  хлопця,  але  через  кілька  днів  вигнала  його  з  дому,  мотивуючи  це  тим,  що  він  не  хоче  вивчати  марксизм-ленінізм.  Марія  стала  понурою,  сумною  і  всіх  уникала.  Вона  закохалась  в  хлопця  Марти.  Всеньке  селище  Сім  Колодязів,  де  вони  тоді  жили,  довідалось  про  це  раніше  за  них  самих,  і  наперед  зловтішалось  очікуючи  фіналу  цієї  драми,  цього  любовного  трикутника,  цього  прихованого  суперництва  сестер.    

Якось  ввечері,  повернувшись  з  далекого  овечої  кошари,  куди  вона  відвозила  сіль  і  сірники  та  забирала  вовну,  Марія  побачила  машину  Марти,  що  стояла  біля  дому  на  битій  дорозі.  Сестра  очікувала  Марію  на  подвір’ї  під  деревом  шовковиці  за  столом,  вдягнена  у  святкове  плаття.  Марко  приніс  сестрам  чаю  в  порцелянових  китайських  горнятках  і  цукерки  «Ведмедики  в  лісі»  на  тарілочці.  Марта  сказала  сестрі  металевим  голосом:
-  Я  їду  в  Керч  на  ринок  продавати  рибу.  Одна.  Марко  лишається.  Можеш  розділити  з  ним  ложе!

Голос  звучав  її  переконливо,  але  лагідно  і  не  передбачав  заперечень.  Марія  застигла  на  місці  кам’яною  брилою,  не  знаючи  що  відповісти.  А  Марта  навіть  не  подивившись  на  Марка  –  він  був  її  власністю,  розмовляючим  знаряддям,  сіла  за  кермо  і  поїхала  повільно  набираючи  швидкість.  З  тої  самої  ночі  сестри  ділили  його.  Ніхто  не  знає,  що  там  відбувалось  в  їхній  невеликій  хаті,  на  зсунутих  докупи  ліжках,  яким  було  їх  життя  в  цій  гріховній  спілці,  у  цьому  розпусному  тріо,  що  порушувало  пуританські  благопристойні  звичаї  селища  Сім  Колодязів,  де  ще  пам’ятали  суворий  побут  і  мораль  німецьких  колоністів-лютеран.  Все  було  затишно  і  спокійно  кілька  місяців,  але  довго  отак  тривати  не  могло.  Вдома  сестри  навіть  не  називали  ім’я  Марка,  але  постійно  шукали  і  знаходили  причини  для  сварок.  Якщо  сварка  була  щодо  торгівлі  рибою  чи  вовною,  справа  була  зовсім  не  в  рибі  чи  вовні.  Сестри  підвищували  голос,  іноді  кричали  одна  на  одну.  Вони  почали  ревнувати  одна  до  одної.  У  ті  часи,  у  степовому  Криму  жінки  навіть  не  признавались  собі,  що  чоловік  може  викликати  у  них  якісь  ще  почуття,  крім  бажання  володіти  ним,  а  вони  обидві  закохались.  І  це  їх  принижувало  до  глибини  душі.  

Якось  біля  сільради  Марію  зустріла  дружина  агронома  Лідія  Дриніна  і  поздоровила  її  з  коханцем,  якого  вона  відбила  в  сестри.  Тоді  Марія  так  набила  морду  Лідії,  що  її  важко  було  впізнати,  ще  й  тягала  її  за  волосся  по  пилюці  сільської  дороги.  Ніхто  не  мав  права  насміхатися  над  жодною  із  сестер.  Марко  ділив  ложе  з  кожною  із  сестер  з  якоюсь  тваринною  покірністю,  хоча  віддавав  перевагу  Марії,  яка  хоч  і  погодилась  на  це  вавилонське  дійство,  але  не  сама  придумала  такий  спосіб  буття.

Одного  разу  Маркові  наказали  поставити  табуретки  під  шовковицею,  а  самому  йти  собі  відпочити,  бо  тут  буде  серйозна  жіноча  розмова.  Марко  дрімав  собі  в  саду,  споглядав  високе  південне  небо,  слухав  як  дзижчать  південні  бджоли  (він  завжди  говорив  «бджчоли»  і  вважав,  що  тільки  оці  комашки  чогось  варті,  а  все  інше  марнота,  мріяв  завести  в  степу  пасіку)  та  співають  несамовиті  середземноморські  цикади.  Марка  покликали,  наказали  йому  покласти  в  мішок  всі  свої  речі,  включно  з  компасом  і  зламаним  годинником,  що  подарував  йому  батько.  Без  будь-яких  пояснень  його  посадовили  до  машини  і  вирушили.  Поїхали  шляхом  довгим  і  понурим.  Дорогою  їм  заважав  шалений  буревій,  що  налетів  з  моря  –  жорстоке  сироко,  особливо  зле  того  року,  тому  до  Феодосії  вони  приїхали  під  вечір.  Там  сестри  продали  Марка  начальнику  порту  в  рабство.  Цей  начальник  порту  носив  білий  кітель,  вважав  себе  офіцером  флоту,  капітаном  всіх  кораблів,  що  кидають  якір  в  бухті  старої  Кафи,  часто  говорив  про  «кодекс  честі»,  колекціонував  старовинні  карти  та  портолани,  курив  гаванські  сигари,  пив  виключно  односолодове  шотландське  віскі  (контрабандне),  але  до  підлеглих  ставився  як  до  худоби  і  не  цурався  розпускати  руки,  кулаки  мав  важкі.  Угоду  уклали  на  місці,  половину  грошей  Марта  віддала  сестрі.  Марко  почав  працювати  вантажником,  носив  мішки  з  цементом,  ящики  з  цвяхами  та  арматуру.  Як  то  кажуть  тлумився,  як  відомий  його  тезка,  пеклом.  Жив  у  маленькій  комірчині  там  же  в  порту.  

Сестри  Берт  звільнившись  з  трясовини  кохання  (як  їм  здавалось),  що  тягнуло  їх  до  погибелі,  повернулись  жити  в  селище  Сім  Колодязів  життям  жінок  в  оточенні  жінок.  Знову  почали  торгувати  рибою  та  вовною,  рити  колодязі  та  могили,  сваритися  і  пліткувати,  пити  кримську  «мадеру»  і  грати  в  покер  та  преферанс.  Може  сестри  і  вірили  в  свій  порятунок,  але  часто  вирушали  в  поїздки  вирішувати  якісь  невідкладні  справи.  Якось  напередодні  свята  осіннього  повного  Місяця  Марія  сказала,  що  терміново  їде  в  далеку  кошару  під  горою  Опук,  бо  там  почався  падіж  овець.  Марта  вирушила  до  Феодосії  і  в  порту  біля  комірчини,  де  жив  Марко  побачила  малинову  «Ниву»  Марії.  Там  же  Марта  і  сказала  Марії:  
-  Так  ми  розіб’ємо  свої  автівки  і  спалимо  море  бензини.  Нехай  він  живе  в  нас  вдома  і  буде  в  нас  під  руками.  

Поговоривши  з  начальником  порту,  зазирнувши  в  його  ласі  і  хижі  очі,  кинули  на  стіл  пачку  імперських  дерев’яний  рублів  і  забрали  Марка  додому.  Марко  поїхав  з  Марією,  а  Марта  тиснула  на  газ  і  не  озиралась  на  них.

Все  повернулось  як  то  кажуть  «на  круги  своя».  Біда  блукала  поруч  і  дихала  сестрам  в  душу.  Сестри  злились,  але  виливали  свою  ненависть  на  інших  людей  –  на  сумних  і  покірних  степовиків,  на  собак,  на  сірих  зайців  і  колючих  їжаків.  Літо  підходило  до  своєї  втоми  буття,  але  спека  тривала  і  виснажувала.  Якось  Марія  в  неділю  рано  повернулась  додому,  помітила,  що  Марта  лагодить  в  дорогу  машину.  Побачивши  Марію  вона  сказала:  
-  Сідай,  нам  потрібно  відвести  рибу  на  ринок  в  Карасу-Базар  на  продаж.  Я  вже  завантажила.  Легше  їхати  ввечері  та  вночі,  коли  прохолодніше.  

Потрібно  було  їхати  трасою,  але  Марта  чомусь  звернула  на  ґрунтові  дороги,  що  вели  до  затоки  Сиваш  –  до  Гнилого  моря.  Коли  впала  на  землю  південна  ніч,  запахло  сіллю  та  йодом  перед  ними  постав  Сиваш  і  його  пустельний  нудний  до  безнадійності  берег.  Марта  кинула  недопалок  смердючої  цигарки  і  мовила:  
-  Тепер  за  роботу,  сестро!  Нам  потім  допоможуть  різні  дрібні  морські  мешканці.  Я  сьогодні  зарізала  його  і  тіло  поклала  в  багажник.  Нехай  тепер  потоне  в  намулі  Сивашу  разом  зі  всіма  своїми  речами.  Більше  шкоди  нам  від  нього  не  буде.  

І  сестри  обійняли  одна  одну  і  подивились  очима  повними  сліз.  Тепер  їх  пов’язувало  міцно  ще  одне:  хлопець,  якого  вони  розриваючи  свої  серця  принесли  в  жертву,  і  спільний  обов’язок  –  кинути  його  в  безодню  забуття.                      

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032424
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.02.2025
автор: Артур Сіренко