Видряпаюсь на стареньку липу,
зазирну у бузькове гніздо -
і стривожу спомини до схлипу,
аж хитнеться пам’яті роздол!
Роздивлюся найдрібніше пір’я,
дзьобки червоняві, ще малі...
Й оживе, неначе, те подвір’я,
де уперше здибала жалі.
Де уперше зачепило болем
і роздерло лікті аж у кров...
Бузько-тато пролетів над полем,
в небі залишився білий шов.
Бузько-мама заступила в бурі.
Вітер обриває з липи цвіт.
Я ж на хмари глипаю понурі –
видивляюсь межи ними світ.
А в гнізді звивається гадяччя...
Бузенята го зведуть на лад!
Боженько вгорі напевно плаче -
Боженько в живім не бачить вад.
Ох, якби ж то, Господи, якби ж то!..
Літо надто швидко проліта.
Порожніють гнізда пережито,
від надтуги пучаться міста.
Тож, бува, стривожуся до схлипу,
аж бетонний знітиться роздол –
видряпаюсь на стареньку липу,
зазирну у бузькове гніздо.
3.02.2025 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032334
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.02.2025
автор: Леся Геник