Я відштовхнуся від зірки Полярної,
і розпочну свій зоряний шлях,
зором в шуканні надії примарної,
не постійної, наче дитинство у снах...
Поміж зірок я пройдуся стежинами,
у закутки величавих небес,
може, вони залишились невинними,
і не ховають загострених лез?
Може там є десь окрай жорстокості,
ще, за межею, живе доброта,
і маяками моєї самотності,
будуть зір міріади і їх повнота?..
Під обрієм ранок родиться болісний:
сьогодні погаснуть знову світи,
загине неправедний, загине і совісний,
в жазі справедливість докупи звести...
І тисячі років людській заповзятості,
для тисячі воєн завжди є свій день,
під зорями Божими немає в нас святості,
у вірі,що не зупиниться подих легень...
Істота людська з думками тривожними,
вкопався в планету, я вічний солдат,
різняться обличчя з війнами кожними,
під небом холодним у сяйві яскравих принад...
Поспати, хоч трохи, в надії примарної,
я, наче, кохану обійму автомат,
а в небі, оминаючи зірки Полярної,
дрони ворожі формують парад...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032311
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.02.2025
автор: Межа реальності