У тиші світів де стежки зникають,
Шукаємо тінь у дзеркальних краях.
Що є для людини? Що в суті чекає?
Загадка вічна — і день і наш шлях.
Життя — то дорога, що гнеться крізь ночі
Ми, наче вітер біжимо в полях.
Горизонт мовчить, як втомлені очі
Тримає нас мрія, мов хвиля у снах.
Чи є ми володарі власної долі,
Чи лише пісок, що зникає у час?
Свобода ховається в тінях на волі,
Чи може, ілюзія в хаосі нас?
Кохання — відлуння, чи сила, що гріє,
Чи тягне до неба усіх нас на крок?
Чи просто ілюзія, що не зігріє,
Лиш спроба знайти серед хаосу строк?
Чому ми народжені вічно шукати,
Коли відповідь — в таємниці без меж?
Ми в думах лиш хвилі у мріях — кімнати,
Що тихо пливуть в океані залеж.
І може весь зміст — у відсутності змісту,
У гармонії темряви, світла й пітьми.
Ми вічні мандрівники зір що у тиші
Стають тихим сяйвом, як зникнуть всі сни.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032142
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.02.2025
автор: Олена Куньовська