Ранок почався з вибуху. Глухий гул, наче віддалений грім, прокотився по місту, змусивши Любу прокинутися від неспокійного сну. Вона лежала, застигнувши на ліжку, намагаючись зрозуміти, що це було. Серце закалатало, а в грудях з'явився неприємний холодок, який розливався по тілу. Вона прислухалася. На вулиці було тихо, але ця тиша була неправильною, натягнутою, наче місто затаїлося, чекаючи на щось страшне.
Люба підвелася з ліжка, ноги автоматично понесли її до вікна. Вона відсунула занавіску, і світ ранкового сонця вдарив їй у очі. Але не це привернуло її увагу. У небі, десь у напрямку центру міста, піднімався стовп чорного диму. Він був густим, важким, наче живим, і повільно розпливався, закриваючи собою частину неба. Люба застигла, не в змозі відірвати погляду від цієї картини. Її руки непомітно для неї самої стиснули край підвіконня, нігті впилися в дерево.
"Що це було?" — прошепотіла вона, але ніхто не відповів.
З гостиної донісся голос батька. Він говорив щось різко, голос його був напруженим, майже кричав. Люба вийшла з кімнати, накинувши на плечі легкий халат. Батько стояв біля телевізора, його обличчя було блідим, руки стиснуті в кулаки. На екрані показували новини: карта Донецька, червоні позначки, які свідчили про вибухи, і ведучий, який говорив щось про "заворушення" та "збройні зіткнення". Люба не розуміла всіх слів, але відчувала, що щось страшне відбувається.
"Любо, збирай речі. Їдемо звідси," — сказав батько, не відводячи погляду від екрану. Його голос був твердим, але в ньому відчувався страх, який він намагався приховати.
Люба кивнула, не питаючи. Вона повернулася до своєї кімнати, але не знала, з чого почати. Її руки тремтіли, коли вона відкрила шафу і почала виймати речі. Що взяти? Що залишити? Вона не могла думати чітко, її розум був заповнений хаосом. Вона взяла кілька футболок, джинси, теплий светр, який їй подарувала бабуся, і документи, які лежали в верхній шухляді. Все це вона склала в стару спортивну сумку, яку колись використовувала для походів у спортзал.
З кухні донісся звук метушні. Мама стояла біля столу, швидко складаючи в пакети все, що могло знадобитися: консерви, хліб, воду, аптечку. Її руки рухалися швидко, але в очах була паніка, яку вона намагалася приховати.
"Любо, допоможи мені," — сказала вона, коли побачила доньку.
Люба підійшла до неї, взяла пакет і почала складати туди їжу. Вона дивилася на мамині руки, на її обличчя, і не могла повірити, що все це відбувається насправді. Їхній дім, їхнє місто — все це раптом стало небезпечним. Вона згадала, як ще вчора вони всі разом обідали, сміялися, обговорювали плани на вихідні. А тепер вони збирали речі, наче тікали від чогось страшного.
"Мамо, що відбувається?" — нарешті вимовила Люба, не в змозі більше мовчати.
Мама зупинилася, подивилася на неї. В її очах були сльози, які вона намагалася стримати.
"Не знаю, доню. Але ми не можемо залишатися тут. Це небезпечно."
Люба кивнула, але в душі її щось стиснуло. Вона не хотіла вірити, що їхнє життя може змінитися за одну ніч. Вона не хотіла залишати свій дім, свою кімнату, свої спогади. Але вибору не було.
Батько зайшов на кухню, його обличчя було похмурим.
"Все готово? Їдемо зараз же," — сказав він, беручи в руки важку сумку.
Люба подивилася на нього, на його напружені плечі, на очі, які світилися рішучістю. Вона знала, що він намагається бути сильним для них, для сім'ї. Але вона також бачила страх, який він намагався приховати.
Вони вийшли з квартири, зачинили двері. Люба озирнулася на поріг, наче прощаючись. Вона не знала, чи повернеться сюди колись. Вони спустилися сходами, вийшли на вулицю. Повітря було холодним, але не це вразило Любу. Вулиця, яка зазвичай була наповнена життям, тепер була пустою. Нікого. Жодної машини, жодного пішохода. Лише тиша, яка була настільки глибокою, що аж боліла.
Батько відкрив двері машини, вони сіли всередину. Люба дивилася у вікно, коли машина рушила. Вона бачила знайомі будинки, знайомі вулиці, але все це тепер здавалося чужим. Місто, яке вона так любила, тепер нагадувало привида.
"Куди ми їдемо?" — запитала вона, коли машина повернула на головну дорогу.
"До тітки в село. Там буде безпечніше," — відповів батько.
Люба кивнула, але в душі її щось стиснуло. Вона не хотіла їхати. Вона хотіла залишитися тут, у своєму місті, у своєму домі. Але вона знала, що вибору немає.
Місто, яке більше не спить, залишилося позаду. Але воно не давало їй спокою. Воно нагадувало про себе кожним вибухом, кожним пострілом, кожним стовпом диму, який піднімався в небо. І Люба знала, що воно більше ніколи не буде тим самим.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031848
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.01.2025
автор: Кхонгсаван Прін Сапарат