Покинула тебе, хоч серце криком рве,
Всередині діра… Десь між ребер метелик зве,
Слова твої – солодкий яд і він на дні,
«Любов» твоя … Лишила рану у мені.
Розум наче мантру, мовив : «Відпусти!»
Та у моїх очах, неначе в дзеркалі усюди ти,
Забрав усе, що можна, без вагань й жалю.
Та серденько … Кричало попри все «Люблю».
Твої слова, мов мед, та жало – всередині,
Обіцянки про сімʼю , перетворилися у руїні.
Ти був усім, чого душа жадала, божевілля
Від подарованих тобою крил, лишилося лиш пірʼя.
Моє серце горіло… Палало щосекунди, щоночі,
Мій коханий палач … Такі рідні зелені очі,
Твоя крига душу розривала на шматки.
Там де я малювала коми.Ти ножем вирізав крапки.
Я під дощем, поранена з безсиллям,
Вирвати тебе з грудей, було моїм спасінням.
Та краще так, ніж жити у твоїй брехні,
Справжнє кохання – не в тінях, воно живе в мені.
Пішла від тебе, хоч болить до краю,
Слізьми стекла … Ночами, тихо догораю.
Забрав мій сон, мій спокій, душу, серце.
Ти як пустеля, що засипала озерце.
Я віддала себе до дна, до тла спалила,
А ти лише дивився… Як я повільно тліла.
Бо краще так, із раною в душі,
Ніж бути іграшкою у твоїй брехні.
Покинула тебе. То чому воно так болить?
Наче голуба з рук пустила. А воно всеодно кровить,
Я знову вільна та відчуття наче змія вкусила,
Жити ще можна та покохати вже не сила…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031719
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.01.2025
автор: Вірсавія Стрельченко