Кожного ранку я чекаю на трамвай.
З понеділка по п’ятницю, чи тече, чи пече, приходжу на зупинку. Шум дороги, лязкання колес, сигнали авто, чудна суміш аромату випічки, гніву та старечих тіл пронизують повітря: здається, місто ніколи не зупиняється, не миється, не спить. Сумні люди, схожі один на одного, виглядають транспорт, смішно, мов черепахи, витягують голови. Я-то знаю, куди їду, а вони? Зрештою, прибуває жовта субмарина, і ми напрочуд швидко влазимо у тісний вагон.
Мій маршрут завжди однаковий: площа Ринок, Руських, Шпиталь… Трамвай розхитується з боку в бік і, відверто кажучи, постійно очікую, наче він завалиться. Байдужі та втомлені обличчя, посічені роками, розмальовані дешевою косметикою з «Єви», безхатченки з ворохом картонок, баночок, старих книжок… Поки маєш речі – маєш життя. Кажуть, не треба брати більше, ніж уміститься в рюкзак. Або 8 предметів, як у буддизмі. Мабуть, люди тримаються за цей нехитрий скарб.
Місто ніколи не підлаштовується. Львів, на відміну від інших, гідно тримає планку, не перетравлює туристів, не хоче справити враження. Він охочий до діалогу, проте варто знати тему розмови. Прийди з болем, з чистим Логосом, хаотичними думками, скажи: «Я такий, я ось такий», і зможеш відшукати у цьому файного друга. Львів не терпить пафосу і п’яних вечірок, нехтування, одвічних пошуків свободи. Він здатен окутати теплим шарфом, напоїти кавою, подати тістечко, розповісти кілька історій з дитинства, але йому байдуже на всі твої вигадані статуси. Йому не байдуже хіба на вигаданих героїв, бо таких тут просто не існує.
Моя кінцева – це кінцева одинички. Подорожніх зустрічає страшненька будка, помальована графіті, тихий цвинтар, приватні будинки, що ми їх звемо «особняками». Приїжджих смішить слово «Погулянка», а для нас воно – як кинути кілька яблук на стіл. Є легенда, що у парку, зовсім поруч, течуть лікувальні джерела. Люди приходять сюди з різними пляшками та пляшинами, безкоштовно набирають воду. Дехто відчуває себе Маленьким Принцем, що справно крокує до колодязя. Але моя локація – не Личаківський, не «Фреш», а звичайний сірий офіс. Одна таксистка розповідала, мовляв, на місці стояв колись будинок, а потім він погорів з усіма мешканцями, сморід стояв на весь район. Що ж, я вірю, тим паче, охоронець підтвердив.
Мої дні минають неквапливо, монотонно та однорідно. Я бачу футбольне поле, на якому постійно то збирають бруд, то знову розвозять колесами спеціальної спортивної машинки. Цікаво, чи усвідомлюють молоді генії свої шанси потрапити у збірну? Ось простий приклад: гахнули морози, ніхто не тренується. Дощить – кілька бігунчиків вовтузяться біля воріт. І тільки кам’яні хрести дивляться на це, навіть не киваючи головами. «О-о-о, Карпа-а-а-ти, - співають два вболівальники, - Карпа-а-ти, до бо-о-ю»…
Футболістів все більше, поетів все менше.
Мої дні… які вони насправді? Такі ж сірі, як і цей бруд. Сплановані, позбавлені сенсу існування, оплачувані згідно тарифної сітки. Хіба одна радість – виходити з дзигаркою на балкон і дивитись на поховання. Мабуть, всі вони теж десь працювали, чогось прагнули, сповнені і любов’ю, і байдужістю. Хороший урок, що погано викладений вчителем. Роблю кілька затяжок – сигарета набридає, кидаю в банку. Так проходить вісім годин, і ще одна – в «Єрусалимі».
Мариться той згорілий будинок. Наче хтось досі кричить, благає допомогти, а пожежники приїхали без води. Так дивно і страшно: згоріти поруч з джерелом. Так безсенсовно і смутно. Пригадую, що бабуся завжди тримала повну ванну води: колись трапилась пожежа, а водоканал ремонтував свої Єрихонові труби. Дід мав страшні опіки, бо знімав голими руками штори: ті нещадно палали, бо керосин з китайської лампи розтікався підлогою. Потім ванна геть зіпсувалась, то ми поставили нову. Більше воду не набирали.
Маленьке серце – як кулак. Стисни його, дізнаєшся свій розмір. Де мені взяти тої води, щоб загасити полум’я? Наче священну обітницю, даю: «Ніколи більше не любитиму». Але чомусь порушую домовленість, і ця червона, багряна любов проростає нехитрими трояндами на задньому дворі. Я ніколи більше не любитиму.
Чуєш, ніколи. Не шукатиму прикмети, не дивитимусь в очі по-лев’ячі глибоко, не читатиму напам’ять простенькі твори непростих авторів. Я ніколи не обійматиму нічиє тіло: жіноче, чоловіче, тіло когось, «без пози і статі». І мій паркетний старт не почує знайомих-незнайомих кроків, не торкнеться колін дерев’яними лапами. Ні, я любитиму тільки це місто, вулицю Коперника, Музей релігії, живопису, природознавства і чогось там ще, якихось стрьомних опудал, паперових масок і розкішних полотен у кривих рамах.
Але не можу сказати: «Я не люблю тебе». Бо ці чудні ружі вижили, припорошені снігом, пристріляні кригою. Якийсь вар’ят погасив о них цигарку – наче о моє тіло. Колись і я проросту кущем, неопалимою купиною, а ти просто зріжеш кілька гілочок – зробиш закладки для книжок. Я волію більше сюди ніколи не повертатись, ніколи, ніколи. Не клич мене і не жалій: святкуй, пий, радій, і скажи всім, що те дурне одеське море нарешті вільне.
Ти – така далека, яскрава зірка, Сонце в зеніті. Я – просто кілька слів, записаних на корінці газетки. Ти – постать. Я – поламана трамвайна колія. Ти – оркестр, я – орган у розбомбленому хтонічними тварями місті, з покрученими трубами, покоцаними клавішами, хрипла і глуха. Із заламаними руками. Ти – красивий, я – некрасива, ти – вільний, я – боже-вільна. Ти – Чарівник, я – залишена у лісі Ватра. Грій руки, дихай, співай, танцюй. Я просто горітиму і така: «Угу, угу, продовжуй».
… Мій Усе, у тому парку дійсно б’ють цілющі джерела: стань на коліна, пробий кригу пальцями, притулись губами. І одвічна львівська зима най стане для тебе веселою приказкою, що її розповідають столичні таксисти.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030817
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.01.2025
автор: Анна Старко