[i][u]Переклад:[/u][/i]
Ми тепер відходимо потроху
в даль, де безгоміння й благодать.
Може, і мені ось-ось в дорогу
скласти тлінний дріб’язок звелять.
Милі пущ березових розкоші!
Ти, роздолля! Й ви, ярів піски!
Перед маршем сонмища відхожих
не втаїти смуток свій гіркий.
Надто бо любив на цьому світі
все, що огортає душу в плоть.
Мир осикам, що розлогим віттям
вп'ялися в рожеву тиховодь!
Безліч дум у тиші я злеліяв,
з надлишком про себе склав пісень,
й на землі цій, повній безнадії,
радий, що бринів життям щодень.
Що дівчат цілунками бентежив,
квіти м’яв, качаючись в траві,
і тварин, братів людини менших,
змалечку не бив по голові.
Знаю: там не ждуть гаїв розкоші,
шиями жита не лебедять –
тож, коли на гадці сонм відхожих,
шкірою біжить мурашок рать.
Тямлю: в далечіні тій не буде
нив, що золотяться у імлі...
Ось тому повік безцінні люди,
що живуть зі мною на землі.
[i][u]Оригінал:[/u][/i]
Мы теперь уходим понемногу
В ту страну, где тишь и благодать.
Может быть, и скоро мне в дорогу
Бренные пожитки собирать.
Милые березовые чащи!
Ты, земля! И вы, равнин пески!
Перед этим сонмом уходящих
Я не в силах скрыть своей тоски.
Слишком полюбил на этом свете
Все, что душу облекает в плоть.
Мир осинам, что, раскинув ветви,
Загляделись в розовую водь!
Много дум я в тишине продумал,
Много песен про себя сложил,
И на этой на земле угрюмой
Счастлив тем, что я дышал и жил.
Счастлив тем, что целовал я женщин,
Мял цветы, валялся на траве
И зверье, как братьев наших меньших,
Никогда не бил по голове.
Знаю я, что не цветут там чащи,
Не звенит лебяжьей шеей рожь.
Оттого пред сонмом уходящих
Я всегда испытываю дрожь.
Знаю я, что в той стране не будет
Этих нив, златящихся во мгле…
Оттого и дороги мне люди,
Что живут со мною на земле.
[i]1924[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030514
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.01.2025
автор: Прозектор