Я їду додому. Село за горою,
Там хата біліє, мов згадка свята.
Дорога знайома веде за собою,
Де мати чекає й душа розквіта.
Везу їй хустину, у квітах шовкових,
Як спомин про дні, що вдалося пройти.
На ній молитви мої вечорові,
Всі думи солдата, всі мрії прості.
Чекала мене, запаливши свічину,
Коли я у полі тримав свій окоп.
Молитва її берегла, як дитину,
Від куль ворожих і часу прокльоп.
Я їду додому, до рідного двору,
Де хата старенька, де яблуні цвіт.
Де мати стрічає, забувши про втому,
В очах її щастя, а в серці – весь світ.
Хустина ця – дар, простий і безцінний,
Як символ любові, що вічно жива.
Везу їй цей скарб, як оберіг вірний,
Щоб пам’ять про сина в серці жила.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030233
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.01.2025
автор: Власенко Антон