Мене вже не болить, бо відболіло.
Завмерло там , де ще була жива.
Мене вже не болить-згоріло і зотліло
Здавалось, що не видерже душа.
Мене вже не болить, бо вже застигла кров.
Мене вже не болить- замінувало мову.
Та все ж болить мене, що знов і знов
Ця нечисть гасить зірку світанкову.
Все спалено, розгромлено, розбито-
Різниць нема, де мертві, де живі.
Мене вже не болить, а так хотілось жити.
Приидеться долю здобувати на крові.
До неба руки у молитві простягають,
Питаючи: За Що? Чому? Навіщо?
У відповідь палають небокраї,
І тільки вітер навісніло свище.
Все навкруги ридає і голосить:
"За що? Чому? Я ж був такии слухнянии".
І хлопчик їсти на могилу носить,
Убитої, згвалтованої мами.
Мене вже не болить - навкруг і спокіи и тиша.
Шумлять тополі, небо вже без хмар.
Яка ж важка для нас була ця ноша
Сини і дочки знімуть цеи тягар.
У спогадах всіх мертвих обігріють,
Загоять рани праведним життям.
І побудовані міста зазеленіють.
Дитячии сміх відродиться на радість матерям.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029375
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.12.2024
автор: Надія Тополя