ІНКЛЮЗІЯ Поема

ІНКЛЮЗІЯ
Поема

1

Вітя  —  глухий  аутист  —
Чатиться  з  новозеландцем.
Знає  “Стратегії”*  зміст,
Має  себе  за  посланця  —

Із  паралельних  світів
Чи  із  надзоряних  воєн.  
Просто  сюди  залетів  —  
Наче  з  майбутнього  воїн...

Ходить  на  куошінкай
І  прибирає  в  кафешці.
Каже  бабуся:  “Звикай,
Будеш  пристроєний  врешті”.

У  понеділок  —  спортзал,
А  у  вівторок  —  кав'ярня.
Тренер  учора  сказав,
Що  в  нього  техніка  гарна.

Розклад  такий  через  день.
Потім  він  висне  в  смартфоні.
Там  йому  всесвіт  гуде,
Інше  життя  у  долоні.

Іноді  плутає  час  
Чи  утікає  у  простір.
Серед  утіх  і  нещасть
Жити  виходить  непросто.

Чує  образи  щодня,
Кривдників  факами  тролить.
“Я  не  віслюк,  не  свиня.
Я  особливий”,  —  говорить.

Хто  зна,  який  в  нього  світ,
Де  він  один  із  собою?
Як  розтопити  цей  лід,
Що  поміж  нами  стіною?

2

Швидше  б  уже  вихідний.
Вітя  поїде  до  тата.
Буде  по  вулицях  з  ним
На  самокатах  літати.

Узи  порвали  батьки.
І  проживають  окремо.
Стали  навіки  ніким  —
Без  почуттів  і  потреби.

Інша  у  тата  сім'я.
Там  уже  братик-ангелик.
Думає  Вітя:  “А  я?
Де  моє  місце  стратегій?”

Мама  лишилась  одна.
В  подруги  мешкає  тільки.
В  тої  забрала  війна  
В  інші  світи  чоловіка.

Як  і  чому  розійшлись  
Тата  і  мами  дороги,
Вітя  ще  взнає  колись,
Як  доживе  ще  до  цього.

3

Він  переміщений  був
Із  окупації,  звісно.  
Часом  питає:  “Бабуль,
Що  там  у  нашому  місті?”

“Орки,  —  зітхає  вона.  —  
Наше  житло  розгатили.
Там  окошилась  війна.
Фронт  нас  ударив  із  тилу”.

Ну  а  дідусь  промовчить.
Над  ноутбуком  схилившись.  
Бо  незупинена  мить  —  
Це  неврятована  вічність.

Він  журналіст,  а  тому
Має  вести  свій  літопис
Про  цю  війну  світову
Проти  зомбованих  товписьк.  

Ні  відпочинку  не  зна,
Ні  вихідних,  ні  відпустки.
Каже:  одна  новина  —  
Світ  докотився  до  пустки.  

Ну  і  якщо  це  йому  
Не  пояснити  на  пальцях,
Він  полетить  у  пітьму
По  галактичних  окрайцях.

Гепне  у  чорну  діру
Чи  розлетиться  на  шмаття.
Потім  його  не  зберуть
Навіть  по  розуму  браття...

Ну  а  бабуся  щодня
Тихо  чаклує  на  кухні.
Так  її  старість  мина
В  будні,  що  вже  непробудні.

4

Вітя  іще  до  війни
Жив  у  містечку  на  півдні.
З  мамою  разом  вони
Мрії  плекали  амбітні.

Він  після  школи  хотів  
Вчитися  на  програміста.
Серед  уявних  світів
Був  сам  собі  сценаристом.

Потім  у  їхнє  життя
Раптом  війна  увірвалась:
Грізне  сирени  виття,
Мови  чужинської  галас,

Бачив  він  через  вікно
Повні  камази  солдатів,
Я  к  у  страшному  кіно
Про  психопатів-мутантів.

Згодом  “хаймарс”  прилетів  
Прямо  по  базі  чужинців.
Вітя  ховався  під  стіл  —  
Стіни  тряслись  у  будинку.

Ну  а  коли  дідуся  
Кинули  орки  за  ґрати,
Мама  поблідла  уся:
“Треба  нам  звідси  тікати”.

Їх  земляки  підвезли.
Їхали  довго  й  поволі.
То  у  колонах  повзли,
То  ночували  у  полі.

Крізь  лабіринт  блокпостів
Тиждень,  ховаючи  очі,
Через  Одесу  на  Львів
Їхали  мовчки  до  Польщі.  

Вітя  до  школи  пішов.
Польську  учив  досить  швидко.
Довго  ще  в  ньому  жив  шок,
Як  у  історії  свідка.

5

Потім  узнав,  що  дідусь  
Вирватись  зміг  із  застінку.
І,  подолавши  біду,
Виїхав  на  Україну.  

Разом  з  бабусею  він
Згодом  добравсь  до  столиці.
Щоб  долучитись  до  змін,
На  перемогу  трудиться.

Так  цілий  рік  проминув.
Вітя  пройшов  аж  два  класи.
Та  попри  страх  і  війну,
Мама  рішила  вертатись.

Так  опинились  вони
В  Києві,  де  ще  раніше
З  татом  жили  до  війни,
Тільки  у  часі  геть  іншім.

Хоч  і  блекаути  тут,  
І  дошкуляють  прильоти,
Але  надії  ростуть
Про  непохитний  наш  спротив.  

6

Вітя  буває  сумним.
Сяде  він  за  піаніно,
І  ручаєм  чарівним
Звуки  у  всесвіт  полинуть.

Звідки  мелодій  вогонь?
Цьому  ж  не  вчивсь  він  ніколи.
Може,  то  серце  його
Лине  в  лункі  видноколи.

Пальці  шукають  мотив,
Клавіші  тенькають  ніжно.
Він  з  інструментом  на  ти.
Грає  натхненно  й  безгрішно.

Стільки  трива  цей  концерт,
Скільки  душа  розкошує.
Хлопець  тримає  акцент
І  на  мажорі  віншує.  

Потім  в  задумі  замре,
Кришкою  дзвякнувши  різко.
Наче  між  “до”  і  між  “ре”
Хоче  поставити  риску.

Спинить  свої  відчуття,
До  ноутбука  почовга...
Там  віртуальне  життя
Вже  зачекалось  на  нього.

7

З  мамою  їздив  Вітьок
По  слухові  апарати.
Врешті  старим  вийшов  строк.
Треба  було  їх  міняти.  

Диво  сучасних  ідей
Ще  й  із  крутим  застосунком.
Для  особливих  людей
Із  майже  втраченим  слухом.

Хлопець  тепер  на  коні.
Чує  він  шум  за  балконом.
А  у  душі,  в  глибині
Смуток  стоїть  териконом.

Все  розуміє,  мабуть.
Вже  дев'ятнадцятий  свиснув.
Він  архівує  в  майбуть
Те,  що  у  ньому  зависло.  

Як  він  з  батьками  малим
Їздив  до  Криму,  у  гори.
З  татом  далеко  заплив
Катамараном  у  море.

Фоткав  дельфінів,  мальків.
Їв  там  креветок  і  крабів.
Скільки  промчало  років,
Та  ще  струмує  в  нім  радість.

8

А  із  душі  глибини
Враз  проривається  пекло.
Це  із  чиєї  вини
Хлопцю  так  в  світі  запекло?

Він  проклинає  усіх.
Б'ється  із  власною  тінню.  
Чує  образливе:  “Псих.
Треба  його  в  божевільню”.

“Вбийте  нарешті  мене!
Жити  із  цим  —  просто  мука”.
“Вітю,  не  смій.  Це  мине”,  —
Дід  утішає  онука.  

Врешті,  закінчиться  зсув.
Хлопця  мара  перетрусить.
“Бідна  дитина.  Заснув”,  —  
Скаже  дідусь  до  бабусі.  

Потім  запалить  свічу
Всесвіт  покличе  з  молитви.
Бог  ще  її  не  почув,
Щоб  справжнє  диво  створити.  
*Стратегія  —  популярна  сучасна  комп'ютерна  гра.
2024
Олександр  Гунько

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029300
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.12.2024
автор: aleksgun