Сніг іде занадто довго в місті,
посивіли геть чагарники.
А пухкі доріжки до під’їздів
прочищають жваво двірники.
Тихо всюди, навіть не шелесне,
вітер перебрався у яри.
Лиш кружляє марево чудесне,
торжеством спускається згори.
Подумки вертаюсь в холоднечу,
повоєнні згадую роки:
кожушину вицвілу овечу,
братові, на виріст, кирзяки.
Гірка аж до стріхи чималенька,
повна крику, сміху й метушні,
санки дерев’яні від Омелька,
а на них з десяток дітлашні.
Як влягався сніг, ліпили бабу,
ковзатися бігали на став,
мій сусід ганяв з-під вакси шайбу,
ковзани, на диво, десь дістав.
Не страшні були нам заметілі,
кучугур непробивна стіна,
галасливі надто, розпашілі,
гралися надворі дотемна…
Вечоріє, стямилась від звуків,
подивилась ніжно на дует –
у теплі рядком сидять онуки,
шоколадка в кожного й планшет.
Десь явивсь, подув-таки губатий,
під вікном злобує навісний.
Завертівся дужче сніг лапатий…
Я ж лаштую скрипку до весни.
02,12.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029293
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.12.2024
автор: на манжетах вишиванки