Не мої мізки витягають через ніздрі –
Та черга дійде і до мене, я це знаю.
Прохромлюється серце часу вістрям:
Це фатум – і (спокійно?) я чекаю.
Біжи, ховайся – не втечеш од болю.
Хто залишивсь на змертвілій землі?
Оті створили власну й нашу долю –
Ті люди (?), що до мене тут були.
Руїни, згарища, розкублилися тіні,
І крик німий в густім повітрі згас.
Боюсь, ми залишилися єдині.
Умрем – ніхто не прийде після нас...
2001.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029020
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.12.2024
автор: Анно Доміні