Всі дні-сірники із минулих історій,
Палю, і до серця чимдуж прижимаю,
На попіл згораю зсередини й ззовні,
Від тих почуттів, що утворюють лаву.
Ти знаєш, як дихати важко без тебе?
Це наче пірнати без маски під воду…
Це ніби стояти й мовчати зі сцени,
Забувши всі тексти, молитися Богу.
Коли ком у горлі і сльози чекають,
Одного лиш кліпу очей щоб пролитись,
Ти знаєш, як важко на ліжечку скраю
Лежати, й не знати, чи можеш наснитись?
Коли я думками з тобою, а тілом,
На сотні миль в іншому місті закритий.
Ти знаєш…Я мрію, щоб все, що згоріло
Із попелу згарищ пробилось мов квіти.
Як в каві гарячій зникаючий цукор,
Щоб ми розчинились в безмежнім коханні,
Ти знаєш, без тебе, у горлі так сухо…
І дуже самотньо на кухні і в спальні.
Одні лиш заїжджені ритми рятують,
З чужими словами лунаючи всюди…
Ти знаєш, я звик вже, мабуть не сумую,
Але від цих спогадів ниють ще груди.
І давить у скронях…Не часто, лиш тільки
Коли на світлини твої я дивлюся,
Вони мій наркотик, вони мої ліки,
Я жити, ще й досі, без тебе лиш вчуся.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028759
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.12.2024
автор: Ярослав Ланьо