***
Стремена твої - на руках у високих ялиць.
Розпуку витравлює дужою дримбою вітер.
Ти мусиш іти, якщо навіть усе долілиць,
і сенси складати з невидимих, во́хрових літер.
Ти мусиш цей сніг, що іще не торкався верхів,
спросити згори на гостину до древніх гуцулів,
аби не шукала земля ані кар, ні гріхів,
допоки над світом регочуть стобісові кулі.
Кожух твій цупкий, ти не змерзнеш, не впрієш і не
зречешся найменшої горсточки білої вовни,
допоки в макітрі життя хтось толочить земне
і десь над землею розгойдує дідові горни.
Колиби твої понад чубками мають зорю.
І ти - не стриножена сила від дикої сили,
несеш над смереки молитву стожилу свою,
таку ж, як прародичі в сутіч найгіршу носили.
І хтось тебе слухає, хтось тебе чує вгорі!
І пальці твої розтинають останні залоги.
Допоки обкурюють гори старі димарі,
на плечі ялиць обіперлись твої обороги.
7.12.24 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028477
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.12.2024
автор: Леся Геник