Осінній вечір… довгоочікуваний дощ. Так давно, на нього чекала Марина, гадала краще б він пішов, тоді би під його звук сину пісню співала. Чи виплака сльози, які приховувала в собі, не давала їм волі. Бо по поведінці сина відчувала, що її настрій передається йому, тому мала бути сильною, щоб відкидати всі сумління і тривоги. Хоча два тижні назад чоловік і був вдома три дні, але підкрадається, якесь передчуття, холоне серце, поглинає хвилювання.
На склі вікна великі краплини зливалися докупи і швидко стікали донизу. Ніби ховалися від її погляду, щоби не навіювати смуту. А вона ж намагалася побачити цю картину поєднання, зморена, але за мить легка усмішка прикрашає обличчя. Світла думка зігріває душу, вони обіймаються, стають сильнішими. Ось і Олег повернеться з війни, ми разом будемо сильнішими, думаю ти не будеш часто плакати, правда синку- подумки звертається до сина.
Шестимісячний син, після купеля лежав у ліжечку. Рум’яні щічки поступово втрачали яскравість. На перший погляд здавалося він солодко спав, але, як приділити кілька хвилин, то помітно, що хлопчика щось бентежило. Скривиться, різкі рухи головою, враз тремтять маленькі, пухкі пальчики, пхикає і вже голосно плаче. Три дні поспіль одна й та сама картина. Нагодований, у теплі, температура нормальна, здається і з газами проблем немає, але поведінка хлопчика привертала увагу. Що ж тут не так, що непокоїть малого?
Три дні назад приходила свекруха, відбулася серйозна розмова. Вона звинувачує невістку, що син пішов на війну, але ж це був не її вибір. В армії набув навиків танкіста, повістка у Військкомат, потім на навчання до Німеччини. Напевно така доля, дітей Бог не дав. Але коли перед поїздкою на навчання приїхав на кілька днів додому, відбулося диво. Ось тепер є Даня, є радість, є заради кого жити.
В надії прийняти душ та лягти спати, жінка тільки зайшла до ванної кімнати, як зненацька різкий крик сина примусив повернутися. Почервоніле хлоп’я метало ніжками і ручками, на якусь мить здалося ніби захлинулося від сліз. Вона різко підняла його і голівкою нахилила донизу, син кілька раз кашлянув і важко вдихнув повітря. Вона ж вся труситься, не могла зрозуміти в чому причина. Тільки поглянула на настінний годинник, на ньому двадцять третя година.
До себе ніжно пригортає, тремтячим голосом, злякано до нього,
- Синку, любцю мій, що сталося, що ж тебе так непокоїть?!
І вже трохи спокійніше,
-Все буде добре.
Устами торкнулась чола,
-Тут все нормально, то ж в чому справа?
Рукою мацала кожну частинку тіла і дивилася в його карі оченята, а він пхика, ніби щось хоч сказати.Та, якби ж то сказав…
Не випускаючи з рук, дві години неспокою, знову плач, нестерпний крик. По кімнаті немов дике, тихе виття вовчиці,
-Ой, що ж це? Такого ж ніколи не було. Де б не торкнулася не плаче, а тільки тулиться й кричить, ніби шукає захисту.
Я ж біля нього, зглянься Боже! А можливо хто наврочив, коли відвідували лікарню? Чому мій синочок такий неспокійний, що його так тривожить.
Під ранок, обоє знесилені, заснули в її ліжку. Вона б напевно іще б спала та відчула дотик рученят до обличчя. Даня торкнувся і уважно дивився на неї.
-Синочку! Час годування… прошу тебе тільки не плач, а то що я скажу таткові, коли позвонить.
Малий відразу різко скривився, почав вертіти головою, зайшовся плачем.
Не менше, як з пів години заспокоювала сина, нарешті заплющив очі, присмоктався до груді .
Вона цей день майже не помітила яким він був, правда скло без краплин, а їй хотілося плакати. Прилягти на мужнє чоловіче плече і поділитися, як їй зараз важко. Поклавши сина в ліжко, впала ниць на своє ліжко і розридалася. А, як ти там мій соколе, три дні поспіль ні дзвінка і ні СМС. Нехай би подзвонив, вже б менше хвилювалась. Але ж не скажу, що син так плаче, нині вихідні дні, в понеділок підемо на прийом до лікаря.
Два дні - неначе в пеклі. Ні поїсти і ні поспати та й нікому про хвилювання розказати, ще в чотирнадцятому році батьків війна забрала. На жаль, із свекрухою хвилювання не розділяла, знає, що, як завжди знову у всьому буде звинувачувати її ж саму. Вже навіть приїжджала швидка допомога, обстежили сина, але ніяких причин для стаціонарного лікування лікарі не бачили, довелося чекати понеділка.
Вона, вмовляючи малого не плакати, старалася швидко одягнути, посадила у візочок. Несподівано, перед будинком почула сигнал машини, за парканом зупинилась машина, за нею швидка допомога.
Здивовано сама до себе,
-Цікаво, але я не викликала швидку.
Коли відчинилася хвіртка її очі округлилися, хто може знати код замка? Може свекруха…
Тільки подумала, відчинила вхідні двері, до неї спішили два чоловіки у військовій формі.
Один з них, такий же чорнявий, як Олег і напевно ж такий за віком, звернувся до неї,
-Марино, ми до вас. Давайте краще зайдемо в будинок.
Її обличчя сполотніле, ноги підкосилися, ледь не впала. До неї підбігла медсестра,
-Хлопці, давайте її в кімнату на ліжко.
Даня, помітивши метушню, рученятами схопився за поручні візка, заплакав.
-Ні - ні маленький, не рви матусі серденько, не плач. Очі хлопчика уважно бігали по ньому,погляд зупинився на карих очах, легка усмішка лягла на обличчя. Він взяв його на руки,
Ну от і добре, зараз мама прийде,зараз.
Малий довірливо поклав голову на його мужні груди, ніби слухав стук серця, відчув тепло, мовчав.
За кілька хвилин медсестра, підтримуючи Марину за руку, вивела із спальної кімнати,посадила на стілець.Її обличчя злегка посвітліло
Опухлі очі повні сліз, мов потоки струмків, текли по щоках - не зупинити. Намагалася себе взяти в руки, тихо вимовила,
-Коли це сталося?
Під Запоріжжям відбувся бій, важке поранення, три дні і три ночі лікарі боролися за його життя, але на жаль…
Вона простягнула руки до сина,
- Мій любий, йди до мене. напевно ти все відчував, тому і плакав.
Хлопчик мило посміхнувся до неї і личком притулився до плеча чоловіка.
-Ну от на тобі, це ж…
Чоловік взяв її за руку,
Марино, ти мужня, сильна жінка, я про тебе все знаю. Ми з Олегом на війні з першого дня, пліч - о - пліч вчилися, долали ворога, ділилися окрайцем хліба і останнім ковтком води. Перед операцією я був біля нього. Його останні слова - побажання, хрестити Даню, щоб я став хрещеним батьком, опікувався вами. Коли мене призвали у військо дружина зразу подала на розлучення і вже минув рік, як має чоловіка і народила доньку. Зі мною чомусь не наважувалася цього зробити. Правда я підписав контракт, мої плани і далі служити Батьківщині, думаю ми проженемо цю російську навалу з нашої землі, будемо разом відбудовувати Україну. А поки ж у тебе важкі дні дозволь бути поруч, підставити своє плече, як друга. Принаймні, я пообіцяв Олегу.
Даня уважно подививсь на маму, потім на нього, мав вигляд ніби все розуміє. Та йому ця довга розмова набридла став вертіти головою, руки потягнулись до погонів,
-О…ні- ні хлопчику, цього робити не можна,
Малий ніби зрозумів його ,хитро подивився на маму і обличчям притулився до чоловіка.
-А ви куди збиралися їхати візочком?
-Та тепер вже нікуди, бачу заспокоївся. Я зрозуміла чому плакав син. І мені було тривожно на душі, а він, напевно так відчуває біду.
06.11.2024р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026142
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.11.2024
автор: Ніна Незламна