Грається в піжмурки з жовтнем і досі,
Літо – не літо і осінь – не осінь.
Ласкою тішаться дні незборимі,
Щастям теплінь зберегти одержимі.
На парасолю відпала потреба,
Сонце люб'язно всміхається з неба.
Парк, хоч втомився, та зелені досить,
Листя ще вітер-приблуда лиш просить.
Бабине літо нас радує трішки,
Внуків за руки й до озера пішки.
Сонячним звуть, бо в нім сонця багато,
Птах на воді і в повітрі крилато:
Сірих качок всюди купчаться зграйки,
Легко на хвилях гойдаються чайки.
Там голубів ряботить од напливу,
Тут і ворони шукають поживу.
Птаство юрмиться, сміється Софійка,
Бо обступили з батоном Матвійка.
Як цій годині мені не радіти –
Ластяться хвилі і бавляться діти.
Рідше з роками, а втім ще буває…
Пісня в душі, як природа співає!
07.10.2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026014
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.11.2024
автор: на манжетах вишиванки