Боюся упасти в траву під копита
Хапаючи мить наче гриву коня,
Узбіччя в канавах й дорога розбита,
Лечу без вузди з перших днів до кінця.
Думки невеселі по світу блукають,
Весь час в перегонах женусь без сідла,
Та часто і нині кишені бувають,
Без срібла, банкнот, а в душі пустота.
Ці вічні змагання без шансів й страховки,
Де фінішна стрічка, там завжди одне
І вже не галоп, а невпевнені кроки,
Утомлений той, хто ніс вірно мене.
Хоч тіло несе ще, мов справді я вершник,
Вже став мій скакун, як шкапа та квола,
А долю байдуже на свій розсуд вершить
Хтось в межах життя, мого виднокола.
Правитель століть на усіх іподромах
Берейтор, що зверху дивиться скачки,
Живе по своїм, нам не знаних, законах,
І все, що бажає, робить лиш мовчки.
Колись зупиниться вщент квола шкапина,
Бо ці перегони насправді лиш мить
І стане пристанищем всім домовина,
Де цокіт копит скакунів не звучить.
Де тиша і та вже закута в кайдани,
І грішна душа розгублено виє,
А потім… Можливо, і усмішка мами,
На небі мене, чи ще десь, зустріне..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025627
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.11.2024
автор: Ярослав Ланьо