Де я? Коли? Чи сплю, чи збожеволів?
Хто всі ці люди,
що оточують мене?
Чим нагрішив, що з ними в цьому колі
Надія є,
що це колись-то-но мине”?
Чіпляюся щосили за минуле,
Що тихо гине,
тоне,
тане без сліда,
Мій розум, ще не мертвий, не заснулий,
Тим тихо жевріє,
що осадом сіда.
Дарма цей світ хотів мене спіймати
На роздоріжжях, там, де знак:
сума-тюрма,
Я той ще дурень, мріями багатий,
Тож спокусити
намагатись теж дарма.
Я мушу вірити, що вогко там, де сухо?
До болю розум мій
загал прави”й стиска”,
Добро - це зло, - кричать мені у вуха, -
Все біле – чорне,
а планета геть пласка!
Ти всіх боржник, хоч і не брав, та винен,
Будь вдячним всім,
кого не знав і не просив, -
Мовчу я, і своїм приватним плином
Йду всьому впоперек
і навіть навскоси .
Уникнувши якимось дивним чином
Уламків гострих
овертонова вікна,
Не чую вже сакральне – Батьківщина,
Давно не знаючи,
ні хто, ні що вона.
Я повз кумирів – блазнів чи злочинців,
Узбічним шляхом
непротореним, земним,
До Всесвіту, щоб якось наодинці,
Про щось помо”вчати
по-дружньому із ним.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024829
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.10.2024
автор: Алексей Мелешев