Коли ведуть любовну гру
гравці досвідчені й холодні –
мов дві пробуджені безодні
заводять бесіду стару.
«Майстерний шах!» – «Блискучий хід!»
– «Я розпізнала вашу пастку».
– «А я впізнав чарівну маску…»
У поглядах – то мед, то лід.
Отак ведуть вони війну,
до перемоги небайдужі, –
втім, крах бентежить їх не дуже,
бо небагато на кону.
Коли вчорашніх дітлахів
до гри підштовхують амури,
сердешні плутають фігури,
а то і пропускають хід.
Король невартий пішака,
сильніший мусить програвати,
бо на ристалищі картатім
руки торкнулася рука…
В крові кипить адреналін,
життя – страшна й зваблива казка.
І ліпше смерть, аніж поразка:
усе поставлено на кін!
…Коли тобі забракло слів,
і монолог умить спіткнувся,
і ти розгублено всміхнувся
і тим свій перший хід зробив, –
«Наївний обіцяльник раю,
яка невміла гра твоя!..» –
так подумки сказала я,
а вголос: «Вибач. Я не граю».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023019
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.09.2024
автор: Світлана Себастіані