Колись, коли мене не стане,
мине й моя колюча суть.
Тоді у займище незнане
мене на плечах віднесуть.
Нехай несуть. Воно і краще,
якщо то буде слушний час —
мене очікуючи, пращур
уже розлив у кухлі квас.
Він посміхається, вусатий.
Виймає ласощі з торбів.
Йому доконче треба знати,
чи я дурного не робив.
Робив — пробач. Брехать не буду.
Не вибирав, бувало, слів,
хотів неправедного суду
і сподіватися не вмів.
Лише за те мене Всевишній
можливо чмокне у чоло,
що я любив святе і грішне
своє залишене село.
Там по Тарасовій калюжі*
пливе флотилія качок
і хтось як я, чи схожий дуже
плотвичку ловить на гачок.
---
[i]Прим. :
———————————————————
Невеличкий ставок у селі, де народився автор[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022052
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.09.2024
автор: Олександр Таратайко