Упіймали хмари місяць
І страхали: "Не втечеш!"
Закували наче звіра
У скелястий очерет.
Місяць плакав, місяць худнув,
Став як тріска неборак.
Поглядали слізно люди,
Та ніхто не рятував.
І одного дня цей місяць
Втратив сяйво, не іскрить,
Згасла також срібна пісня —
Голос викрали вітри...
Відпустили бранця хмари,
Полетів сердешний геть:
Більше небом він не марив,
Жив у морі як аскет.
Чи буває так у світі,
Що ніхто
не допоміг?
Повинився
злодій-вітер —
Прихилившись до землі,
Перепрошував за братців,
Що соромились прийти,
Та підніс пухкенький ранець.
В ньому рятівні дари:
Світляків іскристе сяйво;
Горобця легке перо;
Поцілуночки від мальви,
Щоб журботу поборов;
Гомін листя, сміх дзвіночків,
Щоб згадав, як сам сурмив;
Щоби справдилося точно —
Від зірок магічний пил...
Знову місяць в небі сяє,
Колискова лине в дім,
Зрідка сріберний окраєць
Знак дає: "Зарадь біді!
Чи попросять незнайомці,
Чи знайомці — все одно:
Присвіти весняним сонцем,
Хай квітує скрізь добро!"
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021212
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.08.2024
автор: Яніта Владович