Ніби щастя відзнайшлось, що згубив від дурості —
манівцями цими я не блукав від юності.
Золотаві стрибунці то летять, то падають,
волошкові пелюстки погляд твій нагадують...
І чому — не знаю я, так воно вже сталося —
пригадалося мені, як ми цілувалися,
як стояли молоді, у життя закохані...
На́що дідові тепер спогади непрохані?
Попрямую по шляху вірному й строкатому.
На щемливі манівці більш не повертатиму.
---
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016862
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.07.2024
автор: Олександр Таратайко