Сопілочки нічний лунає спів…
Один я знову… Де поділись люди,
Погані й добрі? Де поділись слів,
Ідей, думок та мрій моїх етюди,
Любові сум, світ дивних почуттів?
Останнім вже здається все мені…
Чому це так? Можливо, відчуваю
Кінця холодний подих… Сірі дні
Облудно, без надії, проживаю,
Лякливим став, в полоні вже брехні…
Юнацтво — у минулому. Колись,
Безглуздо знову в чомусь помилившись,
Лягти на одр свій маю, сміючись,
Юмізмом*, наче саваном, прикрившись,
В химерні догми вірячи якісь…
Напевно, сенс не в сірому житті…
Огидне це життя, негармонійне,
Чужі у ньому правила, не ті,
І все якесь кричущо безнадійне,
Таке, що зникне згодом в небутті…
Вогонь, який запалений Творцем,
І віра — тільки в музиці небесній,
Ймовірно, в ній ховається Едем
Сакральний, в оболонці нетілесній.
Палає серце музики вогнем,
І спів сопілчин, що, як дим, пливе,
В душі моїй, мов дух святий, живе…
----------------------------------------
* юмізм — суб'єктивно-ідеалістичне, просякнуте скептицизмом вчення англійського философа Д.Юма
(червень 2018 р.)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015968
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.06.2024
автор: Геннадий Дегтярёв