Вабить і сміється –
Пісня половецька!
Заграва дівчисько,
А як стане військо
Під Дінцем, під Доном,
Так упреться рогом.
Чи буває краща?
Нічия? То нащо
Марні обіцянки?
І князі, і хани –
Губи як цяцянки
Сиплють лиш догани.
А як сяде сонце:
«Занавісь віконце».
Це ще флірт чи більше?
Ні, не стане гірше!
То давай зіграєм
У любов і раєм
Мить назвем, а згодом
Мінами й бетоном
Поросте те слово…
Земле Половецька!
І кохаю знову,
І те серце б’ється!
І тебе бажаю,
І не хочу раю,
Дівчино-дівчисько!
І гуркоче військо
Під Дінцем, під Доном.
Стріли ті забором
Сипались і лісом
Стали. Стали хмизом.
Жаром у багатті.
Струмом у торканнях.
Йдуть до біса раті,
Коли ми в зізнаннях!
«Могутній враже, кров Дінську ти пригуби з шолому!
Плюндруй степи! – У князя хан, пече тавро полону! –
Та не назавжди з нами смерть – буває ще й опісля…»
Степами сміх, степами спів – на повні груди пісня!
03 листопада 2023 року
Іван Якович Франко – «Ор і Сирчан», 1914 р.
Чотирнадцятим походом
На полОвців Мономах
Вируша на Дон великий,
Наліта, мов хижий птах.
Хан в неволі, врозтіч військо,
Юрти знищені, мов змив…
Спочиваючи по труді,
Князь шоломом з Дону пив.
Два сини були у хана,
Орленята степові, –
Через Дон вони у чОвнах
ПерехОпились живі;
І недобитки тривожні
Позбиралися до них,
Раду радять: «Що робити?
Чи від русичів страшних
Утікати до схід сонця,
Чи піддаться їм зовсІм?»
Каже старший: «Ні, не можу
Спротивляться довше їм.
І піддаться не бажаю,
Але з вами чи без вас
Я піду у край обезів,
Ген у гори, на Кавказ.
Там, за скелями сніжнИми,
Чей долину я знайду
Тиху, певну та гостинну
І забуду всю біду».
Менший каже: «Не покину
Я степів і рідних рік,
Хоч в біді та небезпеці,
Тут прожити хочу вік.
Тут над Доном оселюся,
Ліпших ждатиму часів,
Хоч би князь той по тім боці
Табором на рік засів.
Прийде час, він таки мусить
Геть піти, і знов для нас
Буде воля, а там, може,
Й щастя принесе нам час».
І розсталися ханенки.
Рік за роком тихо плив.
Старший у землі обезів
У долині тихій жив;
Менший над великим Доном,
Рибу ловлячи, тривав,
І на правий бік, на рідний
Степ, глядів і сумував.
Бо там руськая сторожа,
Знай, стояла у степах,
Через Дон не пропускала
Половецьких горопах.
І як довго та сторожа
Там стояла, йшов сей клич:
«Ще у Києві князює
Мономах, полОвців бич!»
Аж одного дня доносять
Половецькі рибаки:
«Вільні броди й переходи
Здовж великої ріки.
Уступилася сторожа,
І то вже не відтепер;
Поки ми тут бідували,
Князь у Києві помер!»
Скликав молодий ханенко
Рідних, блИзьких, свояків:
«Тісно нам за Доном жити,
Не здамось на рибаків.
Грає кров у нас куманська,
Кличе вільний нас простір.
Якби ще лиш нам прикликать
Брата старшого з-за гір.
Вмер вже князь, що нас тривожив.
Сила наша не пуста,
Рушили би ми походом
На їх села та міста!»
Відізвався Ор-музика:
«Був у твого брата я,
Та здається, що даремна
Та забАганка твоя.
Оженився він багато,
Має дім і гарний сад,
Має жінку й гарні діти
І життю свойому рад.
То чого ж у дике поле
З того раю йому йти,
Наражать життя щоденно
Для непевної мети?»
Мовив молодий ханенко:
«Ліпше знаю я його.
Що він там надбав для себе,
Не пожалує того.
Се для нього й не пропаще.
А у нас тут інша річ:
День новий нам засвітає,
Як пройшла понура ніч!
А ти ось іди до нього
І скажи йому, що в нас
Наступила переміна,
Для походів добрий час,
Заспівай для заохоти
Половецьких ти пісень,
Розпали в гарячій крові
Богатирський той огень.
А як не захоче слухать
І покинути свій лан,
Дай йому отсе понюхать
Зілля степове – євшан».
Микола Федорович Чернявський – «Євшан», 1918 р.
Мов бурний вихор, Мономах
Набіг на землі половецькі.
Розбив їх військо, по степах
Розвіяв орди біженецькі.
І хан Сирчан утік на Дін,
Отрок – в Кавказькі гори сині,
І славен став у горах він
Поміж чужими на чужині.
А половецький степ стояв
Сумною пусткою. Шуміли
По нім моря зелених трав,
Сайгак маячив на могилі...
І диких коней табуни
На вільнім пАслися просторі,
І вили, кинувши терни,
Вночі вовки на ясні зорі...
Та вмер великий Мономах.
Вернувся в степ Сирчан з-за Дону
Дзвенять в улусах по ночах
Пісні і сміх і струнні дзвони.
Але сумує хан Сирчан:
Не йде Отрок у степ з Кавказу,
І не озвався звідти хан,
І не прислав гінця ні разу.
І до Отрока шле Сирчан
Свого гудця – один зостався.
І каже так Ореву хан:
«До гір Кавказьких ти відправся.
Знайди Отрока і скажи:
«Князь Мономах умер на РУсі.
Зник ворог з нашої межі,
І вільні степ наш і улуси.
Вертайся, хане, в рідний край!..»
Як не послухає він слова,
То половецьких заспівай
Пісень йому... Коли ж і знову
Не дасть він згоди – піднеси
Євшан понюхати старому.
Згада він степ у вcій красі,
Згада – і вернеться додому».
В дорогу йде старий гудець.
Прийшов у гори до Отрока.
Величний хан, джигіт-їздець
Спинив на нім байдуже око.
І каже той, що брат Сирчан
У рідний край вернутись кличе.
Мовчить грізнИй, похмурий хан.
Із-під пахвИ гудка той смиче.
Співає й гра старий гудець
Пісень славетних половецьких...
І туже й кличе у танЕць
Гудок в руках його мистецьких...
Та мовчки слухає те хан, –
До серця пісня не доходить.
Тоді Орев йому євшан
Дає і мовчки сам одходить.
І зілля взяв у руки хан.
Понюхав... Сльози забриніли...
Згадав Отрок, де той євшан
Росте... Свій край згадав... могили...
І ночі зоряні згадав
На степовім привольнім лоні...
І вітру шум... І шелест трав...
І каже, стиснувши долоні:
«Так, старче! Лучче полягти
Кістьми в степу, в своїй краіні,
Ніж з неї заочі піти
І бути славним на чужині!»
І без жалю покинув хан
І славу, й честь, і владу, й шану;
Вернувсь туди, де ждав Сирчан –
У Половеччину кохану.
Вороний Микола – «Євшан-зілля», 1899 р.
Заспівай ти йому пісню
Нашу, рідну, половецьку,
Про життя привільне наше,
Нашу вдачу молодецьку.
А як все те не поможе,
Дай йому євшана-зілля,
Щоб, понюхавши, згадав він
Степу вільного привілля.
Аполлон Николаевич Майков – «Емшан», 1874 г.
И шли года... Гулял в степях
Лишь буйный ветер на просторе...
Но вот – скончался Мономах,
И по Руси – туга и горе.
Зовёт к себе певца Сырчан
И к брату шлёт его с наказом:
«Он там богат, он царь тех стран,
Владыка надо всем Кавказом, –
Скажи ему, чтоб бросил всё,
Что умер враг, что спали цепи,
Чтоб шёл в наследие своё,
В благоухающие степи!
Ему ты песен наших спой, –
Когда ж на песнь не отзовётся,
Свяжи в пучок емшан степной
И дай ему – и он вернётся».
Отрок сидит в златом шатре,
Вкруг – рой абхазянок прекрасных;
На золоте и серебре
Князей он чествует подвластных.
Введён певец. Он говорит,
Чтоб в степи шёл Отрок без страха,
Что путь на Русь кругом открыт,
Что нет уж больше Мономаха!
Отрок молчит, на братнин зов
Одной усмешкой отвечает, –
И пир идёт, и хор рабов
Его что солнце величает.
Встаёт певец, и песни он
Поёт о былях половецких,
Про славу дедовских времён
И их набегов молодецких, –
Отрок угрюмый принял вид
И, на певца не глядя, знаком,
Чтоб увели его, велит
Своим послушливым кунакам.
И взял пучок травы степной
Тогда певец, и подал хану –
И смотрит хан – и, сам не свой,
Как бы почуя в сердце рану,
За грудь схватился... Все глядят:
Он – грозный хан, что ж это значит?
Он, пред которым все дрожат, –
Пучок травы целуя, плачет!
«…бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізмаїльтян, тобто половців, вигнав Отрока в Обези за Залізні ворота, а Сирчан зостався коло Дону, рибою сили відновлюючи.
Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом із Дону, забравши землю їх усю і загнавши окаянних агарян. По смерті ж Володимировій остався у Сирчана один лиш музика Ор, і послав він його в Обези, кажучи: “Володимир уже вмер. Тож вернися, брате, піди в землю свою”. Мов же ти йому слова мої, співай же йому пісні половецькі. А якщо він не схоче, – дай йому понюхати зілля, що зветься євшан”.
Той же не схотів |ні| вернутися, ні послухати. І дав |Ор| йому зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: “Да лучче на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути”. І прийшов він у землю свою». (Із так званого Галицького літопису, що входить до Іпатіївського списку, складеного з більш старих літописів вірогідно наприкінці 1420-их р.р. і віднайденого істориками 1809 р., переклад українською).
За картвельськими джерелами, коли руський князь Володимир «Мономах» вигнав половецького хана Отрока з басейну пониззя Дону, то Отрок у 1118 р. з двадцятьма тисячами половців через Залізні ворота пішов в Обези до свого тестя, картвельського царя Давида IV «Будівника». Тут Отрок, одружений із царською дочкою Гурандухт, був, звичайно, у славі. Його ж молодший брат, як ми знаємо з руських літописів, Сирчан лишався біля Дону до самої смерті «Мономаха». А дізнавшись про неї, закликав свого брата повернутися до половецького степу, не сподіваючись заманити його обіцянками великого багатства, здобутого в майбутніх походах на русь, а передусім ожививши юнацькі спогади брата половецькими піснями й духмяним степовим полином. Отрок повернувся та половецька сила ще не раз показала себе в Дикім полі.
Микола Федорович Чернявський – «Слово про похід Ігоря», 1894 р.
А уранці на світанні
Червоніють зорі ранні:
День кривавий призвіщають,
З моря хмари насувають.
Хочуть, чорні, світ закрити,
Сонець четверо затьмити...
Тріпотять в них щохвилини
Блискавиці ясно-сині...
Бути громові страшному,
Йти дощеві стріл з-за Дону!
Тут списам десь потрощитись,
Тут шаблям десь пощербитись
Об шоломи, куті з сталі,
Близько Дону, на Каялі!
Земле Руська з городами,
Ти далеко за горами!..
Ось вітри, Стрибожі внуки,
З моря стрілами без луків
Подихнули на дружину.
Загула земля. В хвилину
Помутились чисті ріки,
Вкрився пилом степ великий,
З вітром стяги розмовляють.
Половці то наступають
І від Дону, і від моря,
І з усіх усюдів поля.
Обступили, вражі діти,
Ні пройти, ні пролетіти…
Значущою подією в історії русі стало потрапляння Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославича в половецький полон і загибель його брата «Буй Тура» Всеволода 1185 р. внаслідок поразки їх спільного неузгодженого з Великим Київським князем походу на половців, заподіяної ханами Кончаком і Гзаком, які також діючи спільно змогли швидко зібрати значні половецькі сили з Дону й Приазов’я, що відображено в літописному «Слові про похід Ігоря» (прикметно, що в літописі Приазов’я кличеться Лукомор’ям – дослівно «вигин моря», вірогідно написаний біля 1187 р., однак можливо існуючий колись рукопис, буцімто віднайдений 1791 р., опублікований у спрощеному варіанті в Петербурзі 1800 р., за офіційною версією згорів у московській пожежі 1812 р., до того ж списки рукопису й згадки про нього в інших джерелах невідомі, що з урахуванням інших погрішностей «Слова…» дозволяє деяким дослідникам сумніватися в його достовірності, а також сприймати його, як мінімум частково, особливо щодо «Плачу Ярославни» й деяких інших місць, в якості фальсифікації, яка належить руці висококваліфікованого спеціаліста кінця XVIII ст.).
Не дивно, що за проєктом адміністративно-територіального устрою Української Народної Республіки, яким Україну пропонувалося поділити на землі, Бахмут мав стати адміністративним центром землі, названої саме Половецькою.
Схема
ВА-бить І смі-ЄТЬ-ся –
10 !0 10
ПІС-ня по-ло-ВЕЦЬ-ка!
10 00 10
За-гра-ВА дів-ЧИСЬ-ко,
00 10 10
А як СТА-не ВІЙ-сько
!! 10 10
ПІД Дін-ЦЕМ, під ДО-ном,
!0 1! 10
ТАК у-ПРЕТЬ-ся РО-гом.
!0 10 10
ЧИ бу-ВА-є КРА-ща?
!0 10 10
Ні-чи-Я? То НА-що
00 1! 10
МАР-ні о-бі-ЦЯН-ки?
10 00 10
І кня-ЗІ, і ХА-ни –
!0 1! 10
ГУ-би ЯК ця-ЦЯН-ки
10 !0 10
СИП-лють ЛИШ до-ГА-ни.
10 !0 10
А як СЯ-де СОН-це:
!! 10 10
«За-на-ВІСЬ ві-КОН-це».
00 10 10
ЦЕ ще ФЛІРТ чи БІЛЬ-ше?
!! 1! 10
НІ, не СТА-не ГІР-ше!
!! 10 10
То да-ВАЙ зі-ГРА-єм
!0 10 10
У лю-БОВ і РА-єм
!0 1! 10
МИТЬ наз-ВЕМ, а ЗГО-дом
10 1! 10
МІ-на-ми й бе-ТО-ном
10 00 10
По-рос-ТЕ те СЛО-во…
00 1! 10
ЗЕМ-ле По-ло-ВЕЦЬ-ка!
10 00 10
І ко-ХА-ю ЗНО-ву,
00 10 10
І те СЕР-це Б’ЄТЬ-ся!
!! 10 10
І те-БЕ ба-ЖА-ю,
!0 10 10
І не ХО-чу РА-ю,
!! 10 10
ДІВ-чи-но-дів-ЧИСЬ-ко!
10 00 10
І гур-КО-че ВІЙ-сько
!! 10 10
ПІД Дін-ЦЕМ, під ДО-ном.
!0 1! 10
СТРІ-ли ТІ за-БОР-ом
10 !0 10
СИ-па-лись і ЛІ-сом
10 0! 10
СТА-ли. Ста-ли ХМИ-зом.
10 10 10
ЖА-ром У ба-ГАТ-ті.
10 !0 10
СТРУ-мом У тор-КАН-нях.
10 !0 10
ЙДУТЬ до БІ-са РА-ті,
1! 10 10
Ко-ли МИ в зіз-НАН-нях!
00 !0 10
«Мо-ГУТ-ній ВРА-же, КРОВ ДІН-ську / ти при-гу-БИ з шо-ЛО-му!
01 01 01 01 / !0 01 01 (0)
Плюн-ДРУЙ сте-ПИ! – У КНЯ-зя ХАН, / пе-ЧЕ тав-РО по-ЛО-ну! –
01 01 !1 01 / 01 01 01 (0)
Та НЕ на-ЗАВ-жди з НА-ми СМЕРТЬ – / бу-ВА-є ЩЕ й о-ПІС-ля…»
!! 01 01 01 / 01 0! 01 (0)
Сте-ПА-ми СМІХ, сте-ПА-ми СПІВ – / на ПОВ-ні ГРУ-ди ПІС-ня!
01 01 01 01 / !1 01 01 (0)
Силабо-тонічна система: парне римування ААББВВГГ і перехресне римування АБАБ, де всі рими – 3-стопний хорей 10 з жіночим 10 закінченням, а також перехресне римування АБАБ, де рими – 7-стопний ямб 01 із жіночим (нарощеним) 01 (0) закінченням і постійною цезурою після 4-ї стопи.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014627
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.06.2024
автор: Andrew Pushcha