* * *
То німіла від щастя, то з горя кричала,
в безнадії зривалась спурхнути у ніч
отуди, де їх зірка колись повінчала,
де молилася доля, «життя не скаліч».
І замовкла.
Бо впевнена, не помилково.
Досить лиха й неспокою на сивину.
Він в чеканні мовчав і молив хоч би слово,
проклинав у душі цю розп’яту весну.
А весна шаленіла в обіймах у смерті,
і рятунку нема від такої біди.
Їхні душі здалися, хоч завше уперті,
бо розлука пришла, не на день – назавжди.
Час пливе. Їй вже травень дарує світанки,
найбагатший на вмілі малюнки весни,
щедрий надто на примхи, і на витинанки,
і надміру тривожні знебарвлені сни…
10.05.2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014319
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.05.2024
автор: на манжетах вишиванки