Sonnet 7 by William Shakespeare
Lo in the orient when the gracious light
Lifts up his burning head, each under eye
Doth homage to his new-appearing sight,
Serving with looks his sacred majesty;
And having climbed the steep-up heavenly hill,
Resembling strong youth in his middle age,
Yet mortal looks adore his beauty still,
Attending on his golden pilgrimage:
But when from highmost pitch, with weary car,
Like feeble age he reeleth from the day,
The eyes (fore duteous) now converted are
From his low tract and look another way:
So thou, thyself outgoing in thy noon,
Unlooked on diest unless thou get a son.
-----------------------------------------------
Шекспір. Сонет 7 (за мотивами)
Коли світанок будить сонний світ,
радіють люди, сонячне різдво
вітають щиро, шлють йому привіт,
оспівують небесне божество…
Аж ось в зеніті сонце золоте…
Несеться люд в обіймах метушні,
лиш зрідка споглядаючи на те,
як бог мандрує небом на коні…
А ввечері світило вже слабке,
воно змарніле, сили в нім нема…
В журбі вечірній темне щось й важке,
цікавить мало нас нічна пітьма…
Не будь цим сонцем, стануть хай сини
окрасою твоєї сивини…
(березень 2017 р.)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013064
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.05.2024
автор: Геннадий Дегтярёв