А ліс, мій любий, з нами постарів,
Зелена юність не буває вічно.
І перші павутинки на обличчі –
Немилосердність диких чагарів.
Зробились давні спогади крихкі,
Здича́віли, відлю́дні, наче со́ви.
Хоч віти, мов рукава вітряків,
Відлічувати час назад готові.
…Хвоїни-шпи́льки в’язнуть у смолі
На сосонках рівненьких, ніби струни.
У зелені – хмільна далека юність,
яку ледь бачу в непроникній млі.
А перелісся між гущавини
Відкритися не хоче іншим людям,
Живе у ньому те напівзабуте,
що ліс обом сьогодні прочинив.
Там зазирає в очі кожен рік:
Грибні дощі, життєві бурі-крени.
Риплять дерева сиві – не зелені,
Про сокровенне тужно і смиренно:
Бо ліс, мій любий, з нами постарів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012622
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.05.2024
автор: Білоозерянська Чайка