Злетіти б у це безмежжя,
пірнути в густі ліси...
Відтак, де найвища вежа,
припасти дощем з роси.
Повірити в дивні речі.
Втрачати слова до сліз.
Радіти сім’ї лелечій,
живої душі надріз.
І знати, що навіть ливні
не змили сліди століть,
принаймні, у сивій сині,
де пам`ять, як птах, летить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011308
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.04.2024
автор: Надія Позняк