Чекала ввечері, чекала зранку
Чекала днем його дзвінка.
А у відповідь проклята
Холодна чорна тишина.
За ніч локони сивіли,
Її кров немов остила.
Руки на мертво німіли,
А вона … всю ніч молила….
Лиш би милий був живий…
Досі тиша. Ні дзвінка.
Та вона так свято вірить.
Вірить в Бога й чудеса.
Немов прокляте мовчання!
Телефон лежить німий.
В молитвах одне прохання:
Лиш би милий був живий!
З тремтінням рук знов набирає…
Довго так гудки тягнулись…
«Командире, це Ірина…»
«Вони з позицій не вернулись…»
Затремтіла та земля,
Світ немов перевернувся…
Це неправда! Це брехня!
Як же милий не вернувся?!
Він живий, живий! Я знаю!
Я чекаю від нього дзвінка!
Він сильний! Вижив! Відчуваю!
І знов в очах гірка сльоза.
В очах сльоза, а в серці віра.
Ти Бог Всесвіту й життя,
Боже наш, хай Твоя ласка,
Сотворить справжні чудеса.
Щиро, люблячи молила…
Тривало довго те мовчання…
Та незвідана та сила -
Сила любові і кохання.
Вона вірила й сивіла…
Так довго телефон німий…
І нарешті той дзвінок…
«Мила моя, я живий»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010544
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.04.2024
автор: Марта Горбей