Мій український переклад вірша 'THE DESCRIPTION OF COOKHAM' Eмілії Бассано Ланьє/Ланьєр, ймовірного прототипа "смаглявої леді сонетів".
Оригінал:
Aemilia Lanyer (1569–1645)
THE DESCRIPTION OF COOKHAM (COOK-HAM)
Farewell, sweet Cookham, where I first obtained
Grace from that grace where perfect grace remained,
And where the muses gave their full consent,
I should have power the virtuous to content;
Where princely palace willed me to indite
The sacred story of the soul’s delight.
Farewell, sweet place, where virtue then did rest,
And all delights did harbour in her breast;
Never shall my sad eyes again behold
Those pleasures which my thoughts did then unfold.
Yet you, great lady, mistress of that place,
From whose desires did spring this work of grace,
Vouchsafe to think upon those pleasures past
As fleeting worldly joys that could not last,
Or as dim shadows of celestial pleasures,
Which are desired above all earthly treasures.
Oh how, me thought, against you thither came
Each part did seem some new delight to frame!
The house received all ornaments to grace it,
And would endure no foulness to deface it.
The walks put on their summer liveries,
And all things else did hold like similes:
The trees with leaves, with fruits, with flowers clad,
Embraced each other, seeming to be glad,
Turning themselves to beauteous canopies
To shade the bright sun from your brighter eyes;
The crystal streams with silver spangles graced,
While by the glorious sun they were embraced;
The little birds in chirping notes did sing,
To entertain both you and that sweet spring,
And Philomela with her sundry lays,
Both you and that delightful place did praise.
Oh how, me thought, each plant, each flower, each tree
Set forth their beauties then to welcome thee:
The very hills right humbly did descend,
When you to tread upon them did intend,
And as you set your feet, they still did rise,
Glad that they could receive so rich a prize.
The gentle winds did take delight to be
Among those woods that were so graced by thee,
And in sad murmur uttered pleasing sound,
That pleasure in that place might more abound.
The swelling banks delivered all their pride,
When such a phoenix once they had espied.
Each arbour, bank, each seat, each stately tree,
Thought themselves honoured in supporting thee.
The pretty birds would oft come to attend thee,
Yet fly away for fear they should offend thee;
The little creatures in the burrow by
Would come abroad to sport them in your eye,
Yet fearful of the bow in your fair hand,
Would run away when you did make a stand.
Now let me come unto that stately tree,
Wherein such goodly prospects you did see:
That oak that did in height his fellows pass
As much as lofty trees, low growing grass;
Much like a comely cedar straight and tall,
Whose beauteous stature far exceeded all.
How often did you visit this fair tree,
Which, seeming joyful in receiving thee,
Would like a palm tree spread his arms abroad,
Desirous that you there should make abode;
Whose fair green leaves, much like a comely veil,
Defended Phoebus when he would assail;
Whose pleasing boughs did yield a cool fresh air,
Joying his happiness when you were there;
Where, being seated, you might plainly see
Hills, vales, and woods, as if on bended knee
They had appeared, your honour to salute,
Or to prefer some strange unlooked-for suit;
All interlaced with brooks and crystal springs:
A prospect fit to please the eyes of kings;
And thirteen shires appeared all in your sight:
Europe could not afford much more delight.
What was there then but gave you all content,
While you the time in meditation spent
Of their creator’s power, which there you saw,
In all his creatures held a perfect law;
And in their beauties did you plain descry,
His beauty, wisdom, grace, love, majesty.
In these sweet woods how often did you walk,
With Christ and his apostles there to talk,
Placing his holy writ in some fair tree,
To meditate what you therein did see:
With Moses you did mount his holy hill,
To know his pleasure, and perform his will;
With lovely David you did often sing,
His holy hymns to heaven’s eternal king,
And in sweet music did your soul delight,
To sound his praises, morning, noon, and night;
With blessed Joseph you did often feed
Your pined brethren, when they stood in need.
And that sweet lady sprung from Clifford’s race,
Of noble Bedford’s blood, fair stem of Grace,
To honourable Dorset now espoused,
In whose fair breast true virtue then was housed,
O what delight did my weak spirits find
In those pure parts of her well-framed mind;
And yet it grieves me that I cannot be
Near unto her, whose virtues did agree
With those fair ornaments of outward beauty,
Which did enforce from all both love and duty.
Unconstant fortune, thou art most to blame,
Who casts us down into so low a frame
Where our great friends we cannot daily see,
So great a difference is there in degree.
Many are placed in those orbs of state,
Parters in honour, so ordained by fate,
Nearer in show, yet farther off in love,
In which the lowest always are above.
But whither am I carried in conceit?
My wit too weak to conster of the great.
Why not? although we are but born of earth,
We may behold the heavens, despising death;
And loving heaven that is so far above,
May in the end vouchsafe us entire love.
Therefore, sweet memory, do thou retain
Those pleasures past, which will not turn again;
Remember beauteous Dorset’s former sports,
So far from being touched by ill reports,
Wherein myself did always bear a part,
While reverend love presented my true heart;
Those recreations let me bear in mind,
Which her sweet youth and noble thoughts did find;
Whereof deprived, I evermore must grieve,
Hating blind fortune, careless to relieve.
And you, sweet Cookham, whom these ladies leave,
I now must tell the grief you did conceive
At their departure, when they went away
How every thing retained a sad dismay;
Nay, long before, when once an inkling came,
Me thought each thing did unto sorrow frame:
The trees that were so glorious in our view,
Forsook both flowers and fruit, when once they knew
Of your depart; their very leaves did wither,
Changing their colours as they grew together.
But when they saw this had no power to stay you,
They often wept, though speechless could not pray you,
Letting their tears in your fair bosoms fall,
As if they said, why will ye leave us all?
This being vain, they cast their leaves away,
Hoping that pity would have made you stay;
Their frozen tops, like age’s hoary hairs,
Shows their disasters, languishing in fears;
A swarthy rivelled rind all over spread,
Their dying bodies half alive, half dead.
But your occasions called you so away,
That nothing there had power to make you stay;
Yet did I see a noble grateful mind,
Requiting each according to their kind,
Forgetting not to turn and take your leave
Of these sad creatures, powerless to receive
Your favour, when with grief you did depart,
Placing their former pleasures in your heart,
Giving great charge to noble memory,
There to preserve their love continually;
But specially the love of that fair tree,
That first and last you did vouchsafe to see,
In which it pleased you oft to take the air
With noble Dorset, then a virgin fair,
Where many a learned book was read and scanned
To this fair tree; taking me by the hand,
You did repeat the pleasures which had passed
Seeming to grieve they could no longer last;
And with a chaste yet loving kiss took leave,
Of which sweet kiss I did it soon bereave,
Scorning a senseless creature should possess
So rare a favour, so great happiness.
No other kiss it could receive from me,
For fear to give back what it took of thee;
So I, ingrateful creature, did deceive it
Of that which you vouchsafed in love to leave it;
And though it oft had given me much content,
Yet this great wrong I never could repent,
But of the happiest made it most forlorn,
To show that nothing’s free from fortune’s scorn,
While all the rest, with this most beauteous tree,
Made their sad consort, sorrow’s harmony.
The flowers that on the banks and walks did grow,
Crept in the ground, the grass did weep for woe.
The winds and waters seemed to chide together,
Because you went away they knew not whither;
And those sweet brooks that ran so fair and clear,
With grief and trouble wrinkled did appear.
Those pretty birds that wonted were to sing,
Now neither sing nor chirp nor use their wing,
But with their tender feet on some bare spray,
Warble forth sorrow, and their own dismay.
Fair Philomela leaves her mournful ditty,
Drowned in dead sleep, yet can procure no pity.
Each arbour, bank, each seat, each stately tree,
Looks bare and desolate now for want of thee,
Turning green tresses into frosty grey,
While in cold grief they wither all away.
The sun grew weak, his beams no comfort gave,
While all green things did make the earth their grave;
Each briar, each bramble, when you went away,
Caught fast your clothes, thinking to make you stay.
Delightful Echo, wonted to reply
To our last words, did now for sorrow die.
The house cast off each garment that might grace it,
Putting on dust and cobwebs to deface it.
All desolation then there did appear,
When you were going whom they held so dear.
This last farewell to Cookham here I give;
When I am dead thy name in this may live,
Wherein I have performed her noble hest,
Whose virtues lodge in my unworthy breast
And ever shall, so long as life remains,
Tying my heart to her by those rich chains.
Мій український переклад:
.
Емілія Бассано Ланьє / Ланьєр
(1569–1645)
Опис Кукема
Прощай, мій любий Кукеме! Чимало
Благ дав мені ти: благодать я взнала.
Тут щиросердно музи побажали,
Щоб доброчесним я служити стала;
Палац звелів мені переказати
Святу історію, душі відраду.
Прощай, люб’язний краю, де чеснота
Жила і всі з’єднала насолоди.
Як сумно, що я не побачу більше
Красот, які уміли думку тішить.
Вам, господине, вам, шляхетна пані ,
Вам, хто для блага надихнув писання,
Скажу: дозвольте нагадати радість,
Яка – земна, тому уже промчалась.
Її вважайте благ небесних тінню,
Що більше від земних дорогоцінні.
Здавалось: щойно прибули сюди ви,
Як всі вас тут оновленням зустріли.
Будинок одягнув нові прикраси,
Нічим не міг би викликать відрази.
Убрання літнє прийняли доріжки,
Все виявляло радість якнайбільшу.
Дерева пишні, гарні скрізь стояли,
Своїх сусідів ніжно обіймали,
Для вас так створюючи балдахіни,
Щоб захистить від сонця зір ваш дивний.
І чисті води сонечко торкало,
Воно їм срібні іскри дарувало.
Пісні пташки-малята щебетали,
Вас і Весну обох цим розважали.
І все нові співанки Філомели
Вас вихваляли й край благословенний.
Я думала, що кожна тут рослина
Для вас гарнішать прагне без упину.
Коли на пагорб ви зійти бажали,
Схилялись пагорби, вас зустрічали.
Приймали вас і знову піднімались,
І ношею прекрасною пишались.
Вітри ласкаві гостями ставали
В лісах, що ви відвідувать бажали.
Їх спів сумний ми слухали охоче,
Що буде втіха ще, він нам пророчив.
Високий берег вочевидь пишався
Чудовим феніксом, що тут з’являвся.
Бесідка кожна і доріжка, лава
Приймати вас за честь вважала явно.
Пташки, щоб послужити вам, з’являлись,
Та, щоб вас не образити, ховались.
Тваринки нору, де жили, лишали,
Захоплюючись, перед вами грали.
Та, перелякані, ховались хутко,
Як бачили, що ви йдете із луком.
Тепер – про дерево, що ми любили:
Від нього вид, мов диво, ми хвалили.
То дуб. Дуби йому не рівня інші:
Так завжди дерево за трави вище.
Мов кедр стрункий, він гарний був, помітний,
Від нього нижчі всі були сусіди.
Ходили часто ви до цього дуба,
Йому ж було вас зустрічати любо.
Мов пальма, щедро простягав він віти,
Вас кликав в тінь: присядьте, відпочиньте!
Зелене листя покрив надавало:
Від Феба нападів вас захищало.
І віти прохолоду навівали –
Так радість вас приймати виражали.
Тут сидячи, ви краєм милувались.
Ліси і гори, й доли наближались,
Вклоняючись – щоб висловить повагу,
Чи навіть попросити про увагу.
Річки створили милий візерунок…
Монархів би потішив цей малюнок.
Ви графства бачили, числом – тринадцять.
Європою не довше милуватись.
Все в цих місцях вас розважать бажало,
Допоки міркування вас займало
Про силу їх Творця. Вам відкривалась
Творінь побачених всіх досконалість.
У їх красі Господні вам явились
Могуття й мудрість, і краса, і милість.
Так часто, як у лісі ви гуляли,
З Христом, з апостолами розмовляли.
І на деревах вислови біблійні
Писали ви, до роздумів прихильні.
З Мойсеєм піднімались ви на гору,
Щоб взнать і здійснювать Господнє слово.
Також співали спільно із Давидом
Царю небесному святі ви гімни.
Вам музика давала мир душевний,
І Бога ви хвалили повсякденно.
І з Йосипом братів ви годували,
Від голоду нужденних рятували.
Ще Кліффорда дочка , та мила пані,
Нащадок Бедфордів, була там з вами.
Шляхетний Дорсет – чоловік їй нині.
Окрім краси, чесноту в ній хвалили.
Мій дух слабкий відкрити був щасливий,
Що гострий розум може буть цнотливий.
Шкода мені, що з нею розлучилась,
Бо так у ній чесноти долучились
До дивної краси, принади зовні,
Що всі служить хотіли їй з любові.
Та долі це мінливої провина,
Що ми звання низького. Це причина
Зі знатним товариством розставатись,
Щоб у званнях різниці – зберігатись.
Чимало тих, кого стан розділяє,
Місця для всіх нас доля призначає.
Буває нам чужий за рангом ближчий.
Чий жереб скромний – той в любові вищий.
Проте навіщо вільно так міркую?
Шляхетних розуму не осягну я.
Розлука нащо? По землі ступаєм,
До неба дивлячись; смерть зневажаєм.
Хоч високо воно, нас любить небо,
Нам може дать любов безмежну, певну.
Тому прошу я пам’ять зберігати
Ті радості, яким знов не бувати,
Те, як прекрасна Дорсет забавлялась, –
Тут чутка зла ніколи не з’являлась.
Я завжди товариство їй складала,
Я – справжня, як любила й шанувала .
Хай пам’ятатиму її розваги –
Плід юності і до чеснот уваги.
Сумую, що їх вже не поділяю.
Сліпа то доля, мучить нас без жалю.
Мій любий Кукеме, час пригадати
Мені, як згодом став ти сумувати
З від’їздом пань. Коли їх тут не стало,
Для всіх печальне сум’яття настало.
Лиш натяк пролунав, що їдуть швидко,
Як всі тутешні засмутились гірко.
Дерева, що красою так пишались,
Убрання скинули, коли дізнались,
Що їдете ви. Їх посохло листя,
Від розставання колір їх змінився.
Як бачили, що вас не вдасться вмовить,
То плакали, нездатні до розмови.
Ронили слізоньки на ваші груди,
Немов питали: «Чом йдете ви, люди?»
Було даремно – й з листям розставались,
Надію мали: втримає вас жалість.
Ударило морозом їх вершини –
Отак стражденні наче посивіли.
А ще кора їх темна опадала…
До ще живих загибель ближча стала.
Проте турботи закликали владно,
Усі, хто вас благав, благали мирно.
Та ви шляхетну вдачу проявили,
Як слід, тутешніх всіх нагородили.
Ви не забули попрощатись з тими,
Хто був тепер служити вам безсилий,
Проте, як готувались до від’їзду,
Звеліли серцю їх обняти міцно,
Щоб служників усіх вам вшанувати,
Їх в пам’яті назавжди зберігати.
Найбільше – дерево, яке любили.
До нього спершу й на кінець прийшли ви,
Коли прощалися. Гуляли втішно
Тут ви і Дорсет, в час той незаміжня.
Ви ще чимало вчених книг відкрили
Під деревом оцим; мене взяли ви
За руку і охоче пригадали
Приємності, які тут полишали.
Тоді цілунок чистий і з любов’ю
Ви залишили дереву, та скоро
Я відняла його: все має межі,
А тут таку відзнаку ствол одержав!
Я більше дерева не цілувала,
Того, що забрала, не повертала.
І, хоч сердечно каятись я вмію,
Про справу чорну цю не пожалію.
Щасливця я до суму спонукала,
Що всі підвладні долі, нагадала.
Як дуб прекрасний цей, усе журилось,
Співзвучності печалі підкорилось.
Доріжок квіти вже не прикрашали –
Як і трава в сльозах, на землю впали.
Вітри і води разом вас сварили
За те, що ви пішли і їх лишили.
Струмки мутніли у журбі великій,
Вже не блищали – прийняли морщинки.
Пташки-малята вже не щебетали
І навіть як звичайно не літали.
Бідненькі, на гілках сиділи голих,
Лунали трелі їх мов пісня горя.
Прекрасна Філомела спів забула:
Розжалобити не могла й заснула.
Бесідка кожна і доріжка, лава
Вас втратити вважали лихом явно.
Що зелено було, те посивіло,
В холоднім горі впав лист одряхлілий.
Вже сонце втратило колишню силу,
Рослини готувались до могили.
Колючий кущ, як ви його минали,
Молив, чіплявся, щоб не полишали.
Ми чули відповіді Ехо-німфи –
Тепер не стало і її від лиха.
Будинок з себе зняв тепер прикраси,
Зродили павутиння й бруд відразу.
Місця відради в розпачі постали,
Як ви пішли – так вас тут шанували.
Я Кукему «прощай!» кажу востаннє,
Як вмру, він жить в рядках не перестане.
Тієї тут здійснила я веління,
Чиїм чеснотам віддана, негідна,
Й до кого буду все життя прикута,
Бо ланцюгів цих вже не розімкнути.
Переклад 27.03. – 01.04. 2024
Шляхетна пані - покровителька Емілії леді Маргарет Расселл, у шлюбі Кліффорд, графиня Камберленд. Дочка Кліффорда, Дорсет - її дочка леді Анна.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010119
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.04.2024
автор: Валентина Ржевская