***
І, крадучись у передхмар’ї неба,
не радісно, а сумно, без «курли»,
потомлені й безсилі, мов до треби,
вертають у цю провесінь бусли…
А в небі гуркіт, вибухи і кулі,
і замість лісу й саду – сторчаки…
- Де ж наші гніда? - буслики прибулі, -
Куди ведете, наші «вожаки»?...
Тривожні сни, що в ирії наснились, —
з димів* розбитих – трутою імли,
туманами накрили крутосхили
змели все за пожежами війни…
Налякані навіянням і снами,
не всі насміють з далей повернуть…
Десь там журливі поклики ночами
до рідної землі їм душу рвуть…
А ті, що повернули до домівки,
посмаглі від вітрів, огню війни,
збудують гнізда – гілка до лозинки,
й плекатимуть буселиків малих…
І тишу розірве весняний клекіт
птахів біляво-чорного крила,
а небо прийме перші їхні злети,
як символ, що війна уже спливла.
*димів, множ. – істор. – житло
05.03.2024 р.
©Ігор Штанько
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008348
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.03.2024
автор: Hmelyar