...Якщо ти поглянеш на понурені голови квітів та їх зігнуті стебла,
Якщо пильно вдивлятимешся в перший сніг
Запримітиш, як вони відбиваються у тобі тисненням своєї жури...
Як замерзають краплі осінньої музики,
Як ламаються тонкі пагони, що впивалися соками,
Як чиєсь життя вписується в орбіту молодого стовбура,
Хто окрім тебе всотає цей день словотвором,
Коли невловимий порух її очей, що знаходить опору
В спогляданні речей оглядається
На безкінечне існування землі,
Що не знаходить свого берега вічності
Та благально промовляє:
«Прошу тебе, зупинися...»
Ми вже знаємо, як пришивають
Ґудзики щастя зіниці коханої,
Як кулі прошивають серце воїна;
Ми слухаємо краплі дощу, звуки літер,
Як поезія тріщить і розходиться по швах
Скидаючи всесвіт квантової фізики,
Як закохана дама скидає свою білизну
Кутаючись у дотики ночі, а ти пізнаєш її знайомі контури.
Коли раптом вона зникає.
Облізають спогади. Плутаються літери.
Шорпу етбе пинузяси,
Та навіть тоді ти боятимешся відмовитися від літер,
Від цієї точки без якої звалишся у глухий хаос.
І тому вона відтворює свій голос. Знову і знову промовляючи:
«Прошу тебе, зупинися...»
22.11.2023
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008114
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.03.2024
автор: Володимир Каразуб