2 Юний філософ
„Петля Розуму” — підписав Міфа у зошиті малюнок, на якому був зображений великий знак нескінченності „∞” з „нулем” над дірчастою точкою в місці перетину. Вгорі лівої частини петлі поставив стрілочку і латинську літеру „t”, позначивши час.
„Точка „нуль” — це початок руху, — міркував Міфа. — У лівій частині петлі відбувається все до появи людини: обмеження частини Вічності — окреслення розмірів Всесвіту; виникнення неживого, а згодом живого. Останнє відбувається мільйони мільйонів років по спіралі, не доходячи до точки „нуль”. Доходження ж точки „нуль” означало якісний перехід Всесвіту на новий рівень — в живу істоту вселився розум.
Після подрібнення Розуму — права частина петлі — людина почала жити теж по спіралі: народження, зростання тощо, смерть. Аж поки через дрібний промінь свого розуму не відкрила сонце Розуму, тим самим діставшись „нуля”. Людина зрозуміла, що нерухлива безмежність Духу і Матерії — є Вічність і є виток усього, а рухлива частина — Всесвіт — це наслідок появи Розуму в русі.
Та будь-який рух прямує до спокою.
Ззовні ж Розум не зміг припинити рух — Дух і Матерія стали неконтрольованими. Тому він вселився в людину, аби зруйнувати рух із середини”.
Міфа міркував і записував, записував. Потім повернувся на початок записів, які зробив за цей день, і поставив дату.
* * *
З початку навчального тижня Міфа не з’являвся в інституті. І сьогодні, в п’ятницю, занурився під одіяло і нікуди не пішов. Просто лежав, ні про що не думаючи.
Десь о півдні звівся з ліжка, натягнув одяг і вийшов на вулицю. Ковток свіжого повітря — невелике запаморочення. Ну, звісно, з понеділка майже нічого не їв, а вчора так і зовсім голодував. Наче примара, вздовж дев’ятиповерхівок, він попрямував до мосту.
Дійшовши до середини будівлі над річкою, зупинився, поклав руки на огороду і подивився в темну течію.
„І людина опинилася на роздоріжжі, — сказав про себе Міфа. — Йти „по спіралі”, знаючи все, вона не могла”.
„Зупинитися?”, — прошепотів він і ще пильніше вдивився в течію. Потім поклав голову на руки і довго так стояв, аж поки хтось не торкнувся його і не запитав, чи все гаразд. Коли Міфа підняв голову і подивився на жінку, то та несподівано почала заспокоювати його.
— Все добре! — вже Міфа заспокоював жінку.
„Звичайно, людина в праві припинити своє життя, — міркував Міфа, спускаючись з мосту. — Та таке рішення я не вважаю вірним.
Якщо можна було б сказати „не хочу жити” і в ту ж мить розчинитися у Вічність... Але, на великий жаль, досягнення істини не несе за собою такого розчинення”.
Міфа присів на лавку біля першої дев’ятиповерхівки.
„І що ж робити?” — кружляло у нього в голові, наче осіннє листя, підхоплене вітром.
Міфа встав і пішов поміж дерев.
„Треба нести істину людям! — Міфа прискорив крок і от-от здавалося здійметься над шарудливою ковдрою. — Так, відкрити людям через себе те, що побачив я. І нехай вони вважають це несуттєвим, або навіть смішним. Ці знання не повинні належати тільки мені — нехай ними володіє кожний, хто захоче.
Прокласти шлях до „нуля”, до Вічності, до спокою. Бо ж припинення руху неминуче. А припинитися рух може тільки тоді, коли всі дізнаються і самі захочуть цього. Навіщо жити в русі, в цій суї, повсякчасно шукаючи відповіді, коли є Вічність?”
* * *
У довгій залізній посудині забурлила вода. Рома вимкнув кип’ятильник та накрив посудину тарілкою, щоб вода не зачахла. Нарізав батон, приніс із холодильника масло, ковбасу, сир і зробив бутерброди.
Рома подивився на годинник: минуло півгодини, як він повернувся з інституту. Його товариш-одногрупник Міфа, з яким вони ділили кімнату в гуртожитку, затримався у вузі. Тиждень потому, на минулій парі „Вступу до спеціальності” Міфа віддав зошит зі своїми філософськими роздумами професору Луніну, і сьогодні викладач мав повернути зошита хлопцеві з відповідними міркуваннями щодо написаного.
Нарешті двері в тридцять сьому кімнату відчинилися і на порозі з’явився Міфа.
— Ну, що, Ейнштейн, коли світ побачить нову теорію шановного Мефодія Григоровича? — жартівливо запитав Рома, готуючи напій.
— Ніколи, — сухо одповів Міфа.
Він зняв мокрий верхній одяг і взуття, підійшов до столу, взяв бутерброд, сів на стілець та підтягнув чашку чаю до себе. Потім преспокійно подивився на друга та розплився в посмішці.
— Чому радієш? Що сказав Лунін?
— Лунін? — правду: все це цікаво, але написано по-дитячому, казковому. Що навчання у вузі і необхідне саме для того, щоб такі над серйозні речі доводити, і подавати в науковому стилі, а не фантастичному. Що мені конче потрібно вчитися. І під кінець висловив сподівання, що через кілька років прочитає мою нову або оновлену роботу. — Міфа іронічно посміхнувся, — ніяких робіт ніхто більше не побачить: ні старих, ні нових...
Рому перемкнуло:
— А де зошит?
— Канув в урне.
— Та ти що, дурень, це ж цінні записи. Куди ти їх подів?
Супроводжуючи жартівливими жестами, Міфа відповів:
— Завернув у кульок з-під пиріжків, і довірив смітникові в парку.
Не пройшло й п’яти хвилин, як Рома, обліплений лютневим снігом, рискав, наче бомж, по паркових смітниках. „От дурень, дурень, і такий спокійний. Ще й жартує!” — повторював про себе Рома. Він згадував, що скільки знає Міфу, а це півтори роки, хлопець був одержимий своєю ідеєю відшукати істину та створити щось унікальне, гармонічне для всього. Ночі за писаниною, періодичні відчуження від людей... Та коли той дістався у своїх міркуваннях логічного кінця, знайшов свою істину... то невже вирішив, що це нікому не потрібно?
У п’ятому чи шостому урні Рома таки знайшов, що шукав. Дістав зошита з пакунку, викинувши останній, і замислився, що робити далі: в гуртожиток записи не понесе, щоб не дратувати друга; то де тоді їх залишити? Рома автоматично загортав зошит і зупинився на складеному аркуші, датованому сьогоднішнім днем.
Коли хлопець дочитав до кінця те, що було написано на папірці, то вже точно знав, кому віддасть зошита на зберігання, або на зовсім.
* * *
Минув тиждень, як до рук Софії потрапили цікаві записи. Приніс їх її двоюрідний брат зі словами: „Одному юному філософу від друга іншого юного філософа”. І розказав про Міфу.
Сьогодні Софія вирішила, що буде поступати не на філологічний факультет, а на природничий, де навчається брат Рома. Та як же сказати батькам, саме матері, що не піде по її стопам? „А я нічого й не казатиму, бо не дозволять, — думала Софія. — Складатиму іспити на обидва факультети. І коли поступлю на природничий... якщо поступлю... точно поступлю!, тоді і дізнаються”.
Про своє рішення дівчина розповіла тільки братові, який і взявся їй допомагати в цьому, підтягуючи в навчанні з природничих наук.
* * *
Міцно тримаючи обома руками заліковку, сяюча од щастя, дівчина спускалась сходами.
„От і перша сесія позаду: всі п’ятірки. Нарешті доведу батькам, що поступати на природничий факультет не було безглуздістю, — міркувала Софія. — Я така рада, що навчаюся саме тут. Бо в цих струнких науках розкриваються закономірності будови і взаємодії всього існуючого. В цих чудових науках вирує неспинний рух живого й неживого, видимого й невидимого, великого й малого. І знання непохитних законів руху всього — це як читання скрижалей істини. Завжди щось нове. Сьогодення з минулим і майбутнім... Сама матінка-природа в цих науках закладає в людину початки стриміння пізнавати світ, поповнюючи й упорядковуючи все більше і більше знань. Людина зростає в своїх стриміннях: до дерева, до неба, до Сонця, до Галактики, до Всесвіту і йде далі, або занурюється в атом, намагаючись розділити його до неподільної частки — ніщо не спиняє людину, натхнену наукою, і не спинить, поки життя і розум надихають її на нові відкриття...”
Софія зайшла до буфету, де на неї чекали Рома і Міфа. Хлопці були зовсім не схожі між собою, навіть протилежними, як чорне і біле, і зовні, і за характером. Рома — з темно-каштановим волоссям і темними очима — жив весело: в постійних пригодах і нових знайомствах. У Міфи ж було світле волосся й сірі очі, а характер спокійний і часом меланхолійний. Софія була майже копією брата: енергійна й весела, смугляста, з темним волоссям, тільки очі зелені — від батька.
— Ну, як іспит? — зустрів питанням дівчину брат.
— Відмінно! — задравши до гори носа і посміхнувшись, відповіла Софія.
— З бойовим хрещенням, сестричко!
— Тепер ти справжній студент, — додав Міфа.
— Дякую хлопці.
Рома пішов по кофе. Софія подивилася на Міфу і замислилася: „Робити те, що подобається, і бути поряд з коханою людиною — це й щастя!”
— Про що задумалася, Софієчко? — запитав Міфа.
— Хочу танцювати, — грайливо посміхнулася дівчина.
* * *
Тільки в квітні сонце почало дарувати місту справжні теплі посмішки. Природа одразу ж відгукнулася молоденькою ніжно-зеленою травицею і бруньками на деревах. Люди повеселішали; хутряні шапки і чоботи, дублянки остаточно повернулися на свої місця в шафах до наступного зимового сезону.
А вже через пару тижнів по плитках стукали підбори туфель та на вітру розвіювались легенькі плащі і курточки. Місто огорнулось зеленою шаллю з листя дерев та прикрасилося біло-рожевим намистом фруктових садів.
Міфа згадав, як цвітуть сади у Верболозах: наче молочна ріка біжить із двору у двір із яблуневих і грушевих, черешневих і вишневих, а згодом абрикосових і персикових пелюстків; гудуть бджоли і п’янить тонкий солодкий аромат.
Софія помітила сумну посмішку на обличчі супутника і, знаючи від брата, що для Міфи болісно повертатися в минуле, обережно запитала:
— Дім згадав?
— ... Так, — помітно збентежившись, відповів Міфа. Потім лагідно посміхнувся до Софії і продовжив. — Я жив у селищі під великим містом. І в цю пору сади були залиті білим цвітом. Це пречудове видовище.
— Я тебе розумію, — підхопила Софія. — у мене бабуся з дідусем живуть у селі. Я до них збираюся на Великдень. А ти їздиш до рідних? — не подумавши спитала дівчина, і не одразу знайшлася, чим би одвести питання.
— Закінчивши школу, я наступного ж дня переїхав до цього міста і більше дома не був.
Міфа замовк. Попереду була проїзна частина, а за нею міст. Вони перейшли через дорогу і пішли по мосту.
— Коли я був у дев’ятому класі, — продовжив Міфа, — загинули батьки під машиною. З братом, старшим, ми не зжилися і я покинув дім.
До переїзду більше року підпрацьовував дома, а по переїзді, склавши іспити до нашого інституту, що не було важким, бо збирався і готувався поступати до вузу в своєму місті, одразу ж пішов працювати тут на літо. Тому деякі гроші були.
Так і живу: з весни по осінь — півроку — працюю, інших півроку — існую зі зекономлених грошей та стипендії. Бува дуже важко, але завдяки твоєму братові, все вирішується.
Якось зловив себе на думці, що Рома — мій янгол-охоронець, — Міфа посміхнувся. — Саме він познайомив мене з людиною, в якої є комп’ютер... Це така зараз маловідома машина, але за нею майбутнє людства... Тепер я щотижня ходжу до того хлопця і працюю по дві години на машині.
Міфа і Софія зупинилися на мосту. Міфа подивився на водну течію і заговорив до річки:
— Я корабель, що блукає в океані часу. І чи пристану колись до берега?
Міфа повернувся до Софії.
— Знаєш, не те щоб у тебе, у себе боюся запитати... чому... чому саме мене ти вибрала?
Софія перевела погляд на річку, потім подивилася на Міфу і віршовано одповіла:
— Очі, як вічність,
як задзеркалля,
В них нескінченність
я відшукала.
— Вічність, нескінченність, — відлунням повторив Міфа, — такі рідні слова...
— Чим рідні? — ненав’язливо запитала Софія.
— Ще минулої зими Вічність була для мене всім: початком і кінцем; метою, пошуком, і нарешті істиною... Насправді й досі залишається такою... Але хочеться ступити на землю.
— Може, я твій острів; може наше кохання — це берег?
— Може. — Міфа поцілував Софію, і підсумував, — корабель Вічності й острів Кохання, чом би й ні?
Взявшись за руки , закохана пара попрямувала назустріч весні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=100748
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 02.11.2008
автор: aU`Ra