Зустрівся з чоловіком. Ветераном.
Шрами не всі сховала сивина.
Мені здалось, у серці в нього рана.
– Війна? – питаю.
– Так, друже. Війна, –
Повів свою він мову гарячково, –
Це стан, коли в тобі проснеться звір.
Не попадайся на шляху такому.
Я знаю це. А ти мені повір.
Людиною не просто там лишитись,
Бо або ти, або тебе вони.
І ти, і вороги ще хочуть жити.
Законів не існує у війни.
Чи бачив ти війни вогнисті очі,
Котрі не тільки блискають – горять,
Коли без сну минають дні і ночі,
І так і по пів місяця підряд?
А знаєш, як страждати може серце,
Коли упав твій вірний побратим,
А поряд з ним – нога його… у берці…
Тоді усім ти молишся святим…
А знаєш, як співати може серце,
Коли ти вийшов з бою… не один,
Зборовши разом ворога у герці,
Думками лине кожен до родин.
О, ти не знаєш, як це – просто бути,
А над тобою неба синява,
І ноги твої дишуть, вже розбуті?
Таке не передати на словах.
О, ти багато дечого не знаєш,
Якщо не побував там, на «нулі»,
Бо ж тільки там ціну життя пізнаєш,
Тепло і запах рідної землі.
Із повені думок меланхолійних
Я дістаю цей монолог важкий –
Його почути мають покоління,
Як здобували волю вояки.
18.02.2024.
© Ганна Верес Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007395
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.03.2024
автор: Ганна Верес